Дівчина знову зацікавлено поглянула на мене. Можливо, вона ніколи раніше не бачила детектива.
— То що б ви хотіли знати? — перепитала вона, обходячи свій стіл.
Я присів на незручний стілець. У цій кімнаті комфортом і не пахло.
— Містер Вулф написав листа моєму шефові, полковнику Форсбергу, долучив чек і попросив залагодити для нього одну справу. Але він не повідомив, яку саме. Нею займатимусь я, тож хотів би знати, про що йдеться.
— Тоді мені доведеться викласти все, що трапилося.
— Еге ж.
— Приблизно місяць тому, — почала вона тихим, монотонним голосом, — у місті зникла дівчина, яку звали Люсі Мак-Артур. Її батько працює в аптеці на розі Сідней та Мюррей-стріт. За кілька днів по тому зникла ще одна дівчина. Вона була донькою двірника на прізвище Денґейт. Іще за тиждень пропала третя дівчина, Джой Кунц. Містер Вулф пішов до шефа поліції Мейсі, щоб з’ясувати, як проходить розслідування. Ви ж бачите, що в місті дуже неспокійно. Батьки молодих дівчат, природно, дуже стурбовані, а місцева преса натякає на якогось серійного вбивцю.
Після візиту містера Вулфа поліція врешті зайнялася цією справою. Вони обшукали всі покинуті будинки у Кренвілі та в одному з них знайшли черевик, який належав Джой Кунц. Більше їм нічого не вдалося знайти. Досі в них нема жодної версії. Але знайдений черевик викликав паніку в місті. Містер Вулф подумав, що слід долучити до розслідування професіоналів — саме тому ви й тут.
Вона урвала розповідь і провела пальцями по столу, залишивши відбитки на полірованій поверхні.
— Це хоч щось прояснює, — сказав я, захоплюючись тим, як чітко та ясно вона все виклала. — А хто такий Еслінгер?
— Власник похоронного бюро.
Вона промовила це, не зводячи з мене очей. — Він також балотується в мери.
— Власник похоронного бюро? — я не зміг приховати здивування.
Коли ж вона на це ніяк не зреагувала, я спитав:
— А які у вашого боса шанси стати мером?
— Гадаю, що дуже великі. Робітники його люблять, — мені здалося, що я вловив в її голосі натяк на те, що й вона його любить. Втім, не був у цьому впевнений.
Так чи інакше, я не міг уявити, щоби робітники могли бути прихильними до Вулфа, але свої міркування залишив при собі.
— Отже, містер Вулф думає, що коли він знайде дівчат, то його популярність зросте і він стане мером, чи не так?
Вона кивнула:
— Щось таке.
— А що каже на це Еслінгер?
— Він розпочав власне розслідування.
Я був дещо здивований.
— А хто працює на нього?
— У Кренвілі є власний детектив, — сказала вона. — Містер Еслінгер не хотів, щоб у цю справу були замішані сторонні.
Я гостро глянув на неї.
— Звучить так, ніби ви з ним погоджуєтесь.
Дівчина почервоніла і сказала:
— Мої особисті думки тут нікого не цікавлять.
Доволі довго я дивився на неї, а потім запитав:
— А чому містер Вулф сам не звернувся до того вашого детектива?
Вона міцно стиснула губи.
— Бо він не дуже довіряє жінкам. Річ у тім, що місцевим детективним бюро заправляє жінка.
Це було доволі несподівано і прозвучало не надто заспокійливо й для мене — бо я й сам не дуже довіряю жінкам. На мить я замислився, а потім спитав:
— А що з цього приводу думає поліція?
— Вони не допомагатимуть ані містерові Вулфу, ані містеру Еслінгеру. У шефа поліції Мейсі — власний кандидат.
Я засміявся.
Вона була вже не такою церемонною, однак все ще не підводила очей.
— Так, все це доволі складно, — визнала секретарка. — Шеф поліції Мейсі хоче бачити мером свою людину — Рубі Старкі, тож розпочав власне розслідування.
— А хто такий Старкі?
Вона хитнула головою.
— Боюся, я небагато про нього знаю — лише те, що він картяр; тож не думаю, що це вдала кандидатура на посаду мера.
— Ну, це вже щось — якщо зважити на те, що ви про нього нічого не знаєте, — сказав я з посмішкою. — А як щодо тих дівчат? Не ангелами ж вони були?
— Вони просто зникли — оце й усе. І поки що нічого про них не відомо.
— Зрозуміло.
Щоб хоч якось розслабитися, я запалив сигарету. Справа видавалася страшенно заплутаною.
— Тож підсумуймо: щоби знайти дівчат, розпочато три різні розслідування. Вулф, Еслінгер та Мейсі знають, що хто тих дівчат знайде, той і матиме найкращий шанс стати мером. Сумнівно, що поліція мені якось допоможе, і навряд чи я буду популярним у Кренвілі, бо я тут чужий. Детектив Еслінгера матиме підтримку міста, але не поліції. Все вірно?
Дівчина ствердно кивнула.
Я згадав натовп чоловіків, який нещодавно оточив мою машину. Мабуть, я чудово проведу тут час.
— Напруга в місті зростає, чи не так?
— Людей турбує те, що досі нічого не зроблено. Минулої ночі в місцевому відділку поліції навіть побили вікна.
Вона говорила про це на диво спокійно.
І я подумав, що коли не буду обережним, то вони тут легко скрутять мені шию.
— Чи не можете ви дати мені імена та адреси всіх людей, котрих щойно згадували?
Дівчина відчинила шухляду стола і витягла звідти аркуш паперу.
— Я передбачила, що вам це знадобиться.
Я подякував їй і сховав аркуш у кишеню.
— Піду трохи розімнуся, — сказав я, підводячись. — Можливо, за кілька днів мені вдасться щось розкопати для містера Вулфа.
Раптом вона поглянула мені просто у вічі. Мене приголомшив її погляд: там читалась ненависть! Працюючи на Вулфа, вона була на боці Еслінгера! З таким босом, як Вулф, я її не засуджував, та все одно це стало для мене несподіванкою. Я усвідомив, як важко мені буде.
— Де би я міг залишити свою машину?
Вона здивувалася.
— Залишити машину? — перепитала вона.
— На ній нью-йоркські номери. Здається, вони тут не вельми популярні. Дехто вже мені про це натякнув.
На мить на її обличчі промайнуло задоволення, але потім вона знову опанувала себе.
— Ви можете залишити її за рогом будинку, в гаражі. Там достатньо місця.
Я подякував.
— Забув запитати ваше ім’я, — спитав я уже коло дверей.
— Вілсон.
Вона почервоніла й знітилася.
— Ви дуже допомогли мені, міс Віл сон! — сказав я. — Сподіваюсь, я не надто багато часу у вас забрав.
Вона відповіла, що ні, й підтягнула до себе друкарську машинку.
Я замовив собі номер в готелі «Істерн» на Мейн-стріт, залишив там речі та знову вийшов на розпечену вулицю. Узяв таксі до аптеки, в якій працював Мак-Артур.
Здавалося, таксист дочекатися не міг, поки мене спекається — він навіть проїхав на червоне світло, незважаючи на те, що в якомусь ярді від нас стояв регулювальник-поліцейський. Той навіть не повернув голови у наш бік. І я подумав, що шеф поліції Мейсі — геть тупий чолов’яга.
Через чотири хвилини карколомної їзди ми опинились на похмурій, брудній вулиці, облямованій багатоквартирними будинками, де здавалось житло в оренду. Металеві пожежні сходи вилися уздовж будинків нагору, і на цих сходах стояли чи сиділи групками чоловіки та жінки. Їхні обличчя як по команді повернулись на звук таксі. Деякі жінки крикнули щось своїм чоловікам крізь відчинені кватирки — аби ті нічого не пропустили.
Я вже знав, що зробив помилку, приїхавши сюди на таксі. Тож звелів водієві зупинитись, не доїжджаючи до названого будинку.
— Адреса, яка вам потрібна, он там, — сказав він, пригальмовуючи.
Я попросив таксиста проїхати трохи далі, і той, сердито глянувши на мене через плече, проїхав уперед. Наприкінці вулиці він повернув наліво, і я звелів йому зупинитися. Дав йому п’ятдесят центів і вийшов з машини до того, як він спромігся щось сказати. Обійшов квартал, даючи можливість роззявам трохи заспокоїтися. Тоді неквапно пішов вулицею, що вела до помешкання Мак-Артура.
Увесь час відчував, що мене проводжають поглядами. Я йшов, не підводячи очей, однак знав, що ті розтелепи гадають, хто я такий і для чого тут вештаюся. Це — найгірша частина роботи в такому маленькому містечку, як Кренвіль. Усі знають один одного і чужинець тут — як більмо в оці.