Він знову хитнув головою.
— Не зважайте на те, що я думаю, містере Сп’юек! Вам не слід забивати собі голову версіями старої людини.
— Ну ж бо, скажіть! — наполягав я. — Мені стане у пригоді будь-яка допомога!
Однак я бачив, що він воліє відмовчатися.
— Тут слід звернути увагу на таке, — сказав він. — Якщо дівчат убили, то де ж їхні тіла?
— Я вже думав над цим, — відповів я. — Може, у вас є якісь міркування?
— Жодних, — швидко озвався він. — Вам доведеться самому це з’ясувати. Без сумніву, містер Вулф вам за це добре заплатив.
— Так собі, — зауважив я і вирішив покластися на волю випадку.
— Еслінгер найняв жінку-детектива, чи не так? — Після паузи я продовжив свій допит.
— До того ж дуже гарненьку й милу молоду жінку, — додав Діксон, і погляд у нього при цьому зробився майже масний. — Вона вам сподобається. Звісно ж, у неї нема жодного досвіду таких розслідувань...
— Чи вдалося їй щось розкопати?
Діксон хитнув головою й посміхнувся.
— Не думаю, що хоч хтось від неї цього очікував, — відповів він, роблячи наголос на «хоч хтось».
— Це ж не на руку Еслінгеру, еге ж? — промовив я, пильно до нього придивляючись.
Він кивнув, однак нічого не відповів.
— І все-таки Еслінгер її найняв! Він же не думає, що вона побіжить радитися з суддями у кожній дрібниці? Тоді це взагалі не має сенсу.
Діксон узяв олівець і знову почав малювати свій куб.
— Я можу лише висловити вам деякі свої міркування, — сказав він, ніби виправдовуючись, — однак ви не можете очікувати, що я зроблю усю роботу за вас.
Я відкинувся в кріслі й глибокодумно поглянув на нього. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я вже знав, що він не схильний розвивати свою думку, тож спробував зайти з іншого боку.
— То що ви знаєте про зниклих дівчат?
Він відчинив шухляду столу і витяг звідти три фотографії — такі, які зазвичай робить вуличний фотограф. Подав їх мені.
— Запевняю вас, містере Сп’юек, всі дівчата — звичайні робітниці, без жодних таємниць чи особливостей.
Поглянувши на фотокартки, я цілком із ним погодився. Це були дівчата, яких щодня можна зустріти на вулицях будь-якого міста.
— Чи є в них щось спільне, окрім того, що всі вони — блондинки? — запитав я, повертаючи йому фото.
Він відкрив було рота, щоби щось відповісти, але тут задзвонив телефон. Він зирнув на апарат чи то злякано, чи то здивовано.
— Вибачте, — сказав він, беручи слухавку. І обережно наблизив її до вуха.
Я знову відкинувся у кріслі, неуважно дослухаючись до розмови.
Діксон спитав:
— То ви там? — і вислухав відповідь.
Я міг розрізнити чийсь голос на лінії. Це був високий голос, що говорив уривчасто, однак слів я не зміг розібрати. Раптом Діксон зіщулився в кріслі.
— Розумію... — пробурмотів він у слухавку. — Так, звісно...Звичайно!
Він мовчки щось вислухав, і я почув звук відбою. Діксон повільно поклав слухавку на важіль і втупився у промокашку. Я помітив у нього на чолі краплинки поту, яких до цього не було.
— То чи є в них щось спільне, окрім того, що всі вони — блондинки? — повторив я по довгій паузі.
Він здригнувся, а потім поглянув на мене так, наче забув, де знаходиться.
— Боюсь, я не зможу приділити вам більше часу, містере Сп’юек! — сказав він, ховаючи погляд. — Дуже приємно було з вами познайомитися!
Він підвівся і простяг мені м’яку, спітнілу руку. Його обличчя було кольору оббілованої баранячої туші, і на правій скроні нервово сіпалась жилка.
— Не думаю, що вам варто до мене ще заходити, містере Сп’юек! Ваш час надто дорогоцінний, тож я не хотів би його марнувати!
— Не турбуйтеся про мій час. Я сам про нього подбаю.
Я витяг гаманець, з якого стирчала банкнота у двадцять п’ять доларів.
— А оскільки я купую і ваш час, то й вам не слід про нього турбуватися.
— Вельми розсудливо, — озвався він, але тепер вже в його голосі та очах не було жодного інтересу. — Втім, мені нічого вам продати. Нічого — ви мене розумієте, містере Сп’юек?
Я сховав гаманець і глибокодумно глянув на нього.
— Хто вам телефонував? — запитав я.
— Ви його не знаєте, — відповів він, незручно вмощуючись у кріслі. — Вдалого дня, містере Сп’юек! Сподіваюсь, ви знайдете вихід самі.
Я оперся руками об стіл і нахилився до нього.
— Б’юся об заклад, що то був Мейсі чи Старкі, — зронив я, пильно вдивляючись у нього. — І впевнений, що вам наказати тримати язика за зубами. Хіба не так?
Він ще більше зіщулився і заплющив очі.
— Щасливо, містере Сп’юек! — м’яко промовив він.
— Бувайте! — відповів я і вийшов.
Секретарка з кислим виразом обличчя провела мене поглядом.
— На старого вилили відро холодної води, — сказав я собі. — Тепер треба буде його трохи розігріти.
Я відчував, що секретарка так і обпікає мене поглядом, однак не озирнувся. Зачинив за собою двері приймальні й повільно спустився сходами. Зловив себе на тому, що розсіяно насвистую «Похоронний марш» Шопена.
Готель «Істерн» був незграбною триповерховою будівлею з уже звичними пожежними сходами перед входом. На терасі стояло з десяток крісел-гойдалок. Я піднявся сходами і через терасу пройшов у хол. Побачив пальми у шапликах, масивні меблі з червоного дерева та бронзові плювальниці.
Клерк за конторкою схилився над книгою реєстрації гостей. Біля нього стояла дівчина. Вона була висока; золотаве волосся спадало на комір сіро-блакитної сукні з картатої тканини. На руці вона тримала легкий сірий плащ, а коло ніг її стояла валіза з наклейками різних готелів.
Я підійшов до конторки і вичекав трохи.
Клерк запитав у дівчини:
— Ви бронювали номер?
Вона відповіла заперечно.
Він із сумнівом поглянув на неї, і в мене склалось враження, що він збирається їй відмовити.
— А для чого замовляти номер заздалегідь? — запитав я. — У вас більше вільних кімнат, аніж у собаки бліх.
Він поглянув на мене холодно, але підсунув реєстраційний журнал до дівчини. Вона мигцем зирнула на мене і вписала своє прізвище. Дівчина була доволі гарненька. Мала свіжий колір обличчя та дрібні, проте правильні риси обличчя.
Портьє подав мені ключ, і я пішов до ліфта. Носильник-негр підняв валізу гості і приєднався до мене. Дівчина зайшла в ліфт услід за нами, і ми піднялися на третій поверх.
Негр відімкнув двері дівчини — якраз навпроти моїх. Перш ніж зайти в свій номер, я озирнувся на дівчину. Вона також дивилась на мене.
— Дякую, — промовила і мило мені посміхнулася.
— Можливо, вам краще було б зупинитися деінде, — зауважив я. — Це препаршивий готель.
— І все ж він кращий за деякі інші, — відповіла вона, знову посміхнувшись та заходячи у свій номер.
Я зачинив за собою двері.
Про мою кімнату годі й розводитись. Ліжко біля вікна. Комод із білою плямою від розлитого джину та пара великих крісел. На столику поруч із ліжком — старомодний телефонний апарат з нефарбованою металічною базою та слухавкою з прозорою целулоїдною мембраною. Відразу за шафою для одягу — ванна кімната.
Я зняв капелюха і присів в одне з крісел. Гуркіт трамваїв за вікном та невпинний скрегіт ліфта між поверхами вказували на те, що спокою мені тут не буде.
Запалив сигарету, вирішивши, що мені допоможе випивка. Підійшов до телефону і замовив у номер пляшку шотландського віскі з содовою. Потім знову всівся у крісло і почав розмірковувати про Вулфа, Діксона та Еслінгера. Знову прокрутивши все в голові, дійшов висновку, що неприємностей мені не уникнути. Я не надто цим переймався, бо й раніше встрявав у халепи. Але подумав, що мені слід попередити про це полковника Форсберга, бо за особливо небезпечні розслідування передбачені спеціальні надбавки.
Я вже почав було подумки складати рапорт, котрий мав намір надіслати полковникові, коли стукіт у двері перервав хід моїх думок.
Гадаючи, що це принесли моє замовлення, я, не повертаючи голови, гукнув: «Заходьте!»