Коричнева сукенка з невисоким комірчиком-стоєчкою, під нею темний гольф. Волосся заплетене у дві кіски з червоними кісниками. На худі ноги натягнуті червоні гольфи та коричневі черевики. Гострі коліна стають ознаками дитинства, незахищеності й вразливості, яку хочеться оберігати. Дарина роздивляється цю дитячу фотографію і посміхається, бо це дивне поєднання червоного й коричневого зворушує її.
Вона малює малюнки на землі паличкою, іноді складаним ножем — і навколо неї з'являються будинки, люди, кумедні звірята й квіти. Всі вони великі й трохи неоковирні, бо на землі важче малювати, ніж на папері. Зриває шовкову траву й вчиться на ній свистіти. Робить собі лук і стріли та вчиться стріляти в ціль. Перетворює дерев'яну палицю на коня і мчить на ньому в чарівну країну. Викопує в землі ямки та складає в них свої скарби: навесні — вишневі пелюстки, а восени — жовтогарячі ягоди горобини чи калини. Складає смішні пісеньки про котів і собак, спостерігає через щілини в паркані за перехожими на вулиці — їй здається, що вона живе в такому химерному, але такому затишному світі, й тільки зрідка виглядає звідти, аби подивитися, що роблять інші. їй таки вистачає цього світу, і вона навіть не підозрює, що колись його може стати замало і що колись вона перестане малювати на землі, гратися різнокольоровими ґудзиками у війну, перестане гарцювати на дерев'яній палиці, а замість цього прийде щось інше.
Розуміння того, що вона — це вона, а не хтось інший, і що саме з тим тілом їй постійно доведеться бути, прийшло до Дарини, коли їй було три роки. Вона гралася в батьковій кімнаті біля великої книжкової шафи. Книжки були учнями великої відомої школи, і кожен клас вчився на окремій полиці. Дарина присіла, щоб дістати книжку з найнижчої полиці, і заніміла від дивної туги й щему, які пройняли усе її тіло — від кожної волосини на голові до нігтиків на пальцях ніг. У цю мить Дарина побачила себе ніби збоку: маленька дівчинка в короткій картатій спідничці, із розбитим правим коліном, світло витікає з її круглих очей, які наповнюються навколишнім світом. У цю ж мить Дарина зрозуміла, хто вона — усвідомила таємницю відмінностей між статями, і те, що їй випало народитися жінкою, стало для неї дивним тужним відкриттям. Тоді ж Дарина зрозуміла, що люди смертні. Вона простягає руку по книжку—й дивиться на неї зовсім іншими очима. Очима жінки-дівчин-ки-дитини-живої істоти, яка багато чого знає про життя. Це була її перша ініціація, інші ініціації будуть згодом. Потім це відчуття забулося — так само, як і багато інших відчуттів дитинства.
Цей понеділковий ранок почався зовсім погано. Будильник дзвенів довго й тривожно, але Дарина ніяк не могла прокинутись. Маркіян тяжко зітхав уві сні, а Дарині снилося, що вони збирають разом гриби у лісі в неї на батьківщині, починається гроза, грім гримить так, що їм не чути слів одне одного. Дарині стає мокро й холодно, і вона нарешті прокидається. Пробирається навшпиньки до ванни — щоб не збудити Маркіяна. Знову не впізнає свого нажаханого обличчя в дзеркалі. Чистить зуби твердою щіткою і знову ранить собі ясна. Спльовує разом із зубною пастою кров і сумно думає: «коли я нарешті зможу купити м'яку зубну щітку». Коли Дарина виходить із дому, надворі вже сіро, але ще дуже холодно. Дарина втягує голову в плечі й перебігає дорогу.
При самому хіднику лежить збитий машиною смугастий кіт, його напіввідкрите блискуче око сумно дивиться на Дарину. Вона сахається і думає, що тепер уже напевно весь день сумуватиме, згадуючи про мертве котяче око.
Мама сідає на краєчок ліжка й поправляє Дарині картату ковдру. Усміхається, і Дарина знає, що зараз буде казка або колискова, — залежно від маминого настрою. Мама починає тихенько наспівувати, і Дарина здогадується, що мамі удень було тужно і тому вона співатиме. Мамин альт звучить м'яко та лагідно: «Пішла киця по водицю та й упала у криницю пішов котик рятувать за вушечко витягать ой будь кицю весела поїдемо до села та й ізловим мишку...» Мамин голос заколисує, заспокоює, присипляє. Мамині пальці легесенько торкаються Дарининого волосся, посмикують її за вухо. Дарина уявляє сіру кицьку, яка перехиляється через цямриння криниці, задивляється на себе, розпушує чубчика обома передніми лапками та, втративши опору, хлюпається у воду. Кіт зітхає думає що це все через кокетство і скільки можна думати лише про зовнішність краще б дивилась на зоряне небо і тягне кицьку за вушко. Кицька попискує, але не дуже голосно, опинившись знову на землі, полегшено зітхає, обіймає кота лівою лапкою, правою розпушує чубчик. Потім починає тремтіти від холоду — вода в криниці дуже холодна, можна підхопити запалення легенів — і котове серце не витримує. Кіт міцно обіймає кицьку, обіцяє їй смачний обід — мишу під томатним соусом, а на десерт збиті вершки, а зараз — у ліжко і вигріватися, пити гарячий чай із малиною.
Бувають люди, які ніколи не плачуть. Бувають люди, які відмовилися від сліз і забороняють собі плакати. Буває, що люди плачуть лише усередині сльозами, яких не видно, і ці сльози дуже болючі.
Сльози не витікають, вони залишаються там, усередині. Люди ходять по вулицях і носять у собі озера сліз, і ніхто про це навіть не підозрює. Так плачуть і жінки, і чоловіки. Дарина дозволяє собі плакати по-різному. Часом, коли її ніхто не бачить. Часом їй так хочеться плакати, що уже байдуже, дивиться хтось на це чи ні. Свобода плачу — це також одна з тих свобод, від яких вона ніколи не відмовиться. Можна плакати в метро, притиснувшись до темної шибки. Можна плакати в темному переповненому залі кінотеатру — беззвучно і не схлипувати, дозволяти, щоб сльози котилися по щоках, і навіть їх не витирати. Бо тут цей плач буде дуже самотнім. Сльози — це дуже інтимно, все що обеззброює людину — це так інтимно. Вона плаче, коли сумує, плаче, коли боїться, плаче, коли вже не витримує. Коли в ній проростало дерево, вона також плакала, чуючи, як у ній переплітається його коріння, а гілки намагаються вибратися назовні й розривають їй шкіру.
Мама миє Дарині голову й розповідає, як було у сиву давнину: тоді дівчата мили голову любистком — щоб їх любили, і завжди були люблені. «Ти теж мені помий голову любистком, — просить Дарина, — і не зможеш мене не любити, бо мені треба, щоб ти мене завжди любила». «Дитино моя, я завжди тебе любитиму,» — відповідає мама. Запах любистку відтоді нагадує Дарині мамин голос і першу любов, яка їй випала в житті. Потім їй випадали інші любові, дуже багато любовей, але жодна з них не пахла любистком.
II
Ця Маркіянова картина завжди дивувала й манила Дарину. За столом сидить жінка. її обличчя не видно, бо воно заслонене хвилями волосся, що спадають на груди. Волосся дивного кольору — суміш прозорого меду, воску, золота й ще чогось, що Дарина бачить, але не знає, як назвати. Здається, що саме це волосся і є джерелом світла на картині. Світло в ньому, і від такого світла, якщо на нього довго дивитися, починають боліти очі, ізних течуть сльози. І волосся тече так само, як сльози, безконечно, затікає кудись за спину й ніде не закінчується. Спочатку Дарині здавалося, що долоні жінки лежать на столі, тільки дуже дивно — так піаніст заносить і затримує руки над клавіатурою, перш ніж видобути з інструмента перший звук. А потім, придивившися, вона помітила, що вони не доторкаються до поверхні столу й справді висять у повітрі. Дарині здавалося, що ця жінка щось побачила навпроти себе, підняла кисті рук над столом і так тоді й застигла, вдивляючись у те, що вона бачить. Це також дивно, адже очей жінки не видно за волоссям, як не видно жодної риси обличчя. Але ясно, що вона кудись пильно дивиться і бачить те, що мусить бачити, і волосся, що затуляє її лице, зовсім не заважає їй бачити. Часом Дарина дуже довго стояла біля цього полотна, намагаючися щось зрозуміти, і відходила з почуттям щемної туги.