«Розкажи мені про цю картину,» — попросила Дарина того вечора, коли вони з Маркіяном сиділи на канапі й попивали зелений чай, і ніяка робота й думки їх не брались. «Про цю жінку?» — перепитує Маркіян. Дарина киває. Потім він розповідає, вона слухає, а пізніше ще декілька разів сама собі переповідає цю історію:
«Волосся у неї такого кольору, як грецьке шардоне. Адже ж саме таке вино ми найчастіше пили в маленькому барі з дивною назвою «Карамболь», бо вона чомусь здавалась мені дивною. Вино гойдається у мене в келиху, як хвилі її волосся. А пізніше я дивлюся на ці хвилі вже крізь порожній келих — і мені знову здається, що він повний. Мені подобається роздивлятися її профіль — тоді, коли вона зовсім не звертає на мене уваги й, здається, навіть не пам'ятає, що я тут також є. Вона дивиться на контрабасиста — як він пританцьовує біля свого контрабаса й наче приростає до нього. У неї часом сіпається правий кутик уст, часом вона прикушує губу — у правому кутику, а може, часом і в лівому, але цього я не бачу, бо мені видно тільки правий бік її обличчя. Я опускаю очі та роздивляюся смужку шкіри між її короткою майкою та поясом джинсів — якихось три-чотири сантиметри. Шкіра в неї такого самого кольору, як і волосся. Зараз мені здається, шо вона такого кольору була завжди, навіть узимку. «Як він знає свій інструмент,» — раптом каже вона пошепки. Я майже не чую цих слів, бо вона видихає їх дуже тихо, але вони так гаряче звучать — як її дихання, а його я завжди відчуваю. «Я б хотіла щось так знати. Або когось». Я дивлюся на контрабасиста — він майже притулився щокою до контрабаса, потім раптом різко випростується, обличчя в нього спотворене болем, чи навпаки, насолодою. Мені здається, що він зараз помре від своєї музики. Я переводжу погляд на неї і бачу, що ця гримаса болю відбивається, ніби у дзеркалі, на її обличчі. Рот у неї напіввідкритий, очі приплющені, здається, вона хотіла схопитися за стіл — може, від цього болю або хотіла закричати, але потім забула про це — і руки в неї так і застигли над столом. Потім вона сказала: «Хтось із них когось мучить. Хоча люди часто, дуже часто мучать одні одних».
Пізніше, коли ми йдемо додому — точніше, до її дому, бо в мене не було дому в тому місті, вона наспівує одну з мелодій, яку почула сьогодні від контрабасиста. її волосся сяє у світлі ліхтарів, і мені хочеться розчинитись у цьому світлі. А ще хочеться, щоби цього світла завжди було багато.
Ми з нею дуже часто блукали нічним містом, я думав про те, що груди в неї маленькі, а хода швидка й легка, вона справді завжди ходила швидко й дуже легко, мені здавалося, що вона майже не торкається ногами землі. Часом я питав її, чому вона так швидко ходить, і вона відповідала, що хоче скрізь встигати. Інколи ми заходили у внутрішні дворики старих кам'яниць із дерев'яними мокрими від осінніх дошів сходами, обвитими дикою виноградною лозою, голодні птиці ще не видзьобали всього винограду, ягоди його були зовсім крихітні й нагадували дрібне темно-синє намисто. Вона відщипувала ягоди й казала, що їй дуже смакує підмерзлий дикий виноград. Ми говорили про всяку всячину, пили терпкі й міцні настоянки з маленьких пляшок, які вміщалися у мене в кишені, щоб зігрітися; часом до нас прилітали горобці подзьобати винограду, часом з'являлися голуби, і вона кришила їм хліб, наспівуючи дивні мелодії, бо у неї завжди був хліб у наплічнику, її любили птахи й бездомні собаки, а вона також їх любила та намагалась віддячувати їм за їхню любов. Хлібом або чимось іншим. Мені здавалося, що вона й сама живе, як птах, який буває там, де йому подобається, і нічим не турбується.
Через місяць її збила машина — водій порушив правила, бо вона завжди переходила дорогу дуже обачно й воліла ходити підземними переходами, мабуть, знаючи, що їй доведеться померти саме так, і хотіла відтягнути цей момент або, може, їй не подобалась саме така смерть, і вона воліла, щоб це було інакше й, напевно, хотіла, щоби це сталося пізніше. Тільки підземних переходів майже не було в її районі. її протягнуло декілька метрів по асфальту. Руки в неї були розкидані, як крила, вона була схожа на скаліченого птаха. Вона померла в лікарні рано вранці чи пізно вночі, бо люди завжди помирають у ті години, коли ніч добігає кінця і ось-ось має початись ранок. Я всю ніч просидів під дверима операційної в одній і тій самій позі, здається, не поворухнувшись. Хоча ні, ворушились у мене тільки губи. Я пробував молитися, але не знав жодної молитви й, здається, раніше ніколи не молився. Але тепер я знав напевно, що мушу молитися і не знав як, і які слова треба казати, тому тільки повторював: «Боже, зроби так, щоб вона не померла». І не знав, скільки разів треба це повторити, щоб напевно допомогло. Тому що може статися так, що раптом, вирішиш, що досить і перестанеш це повторювати, а виявиться, що цього замало і треба було би сказати ще раз ті слова, і вони вже напевно допоможуть. Хоча тоді я відчував, що скільки б не повторювати ці слова, все одно буде замало. І вони кололи мені пересохлі губи, і випадали з рота, глухо вдаряючись об підлогу. І коли лікар вийшов із операційної, спотикаючись об розкидані слова моєї молитви, я не зміг підвестись йому назустріч, бо все тіло в мене затерпло. Обличчя лікаря було пом'яте й сіре, як асфальт. Я нічого не розумів з того, що він каже, і чому він безперестанку протирає окуляри хустинкою, теж не розумів. На чолі в нього були краплі сірого поту. Коли він поплескав мене по плечу й жалісно усміхнувся, я зрозумів, що так воно сталося і що так тепер буде й надалі. У мене тремтіли руки, але я конче мусив відгорнути простирадло, щоб подивитися востаннє на її волосся. Бо це, здається, те, що лишилося від неї найсправжнішим. Адже її волосся кольору грецького шардоне не може померти, воно назавжди залишиться таким самим живим і тектиме так само далеко й безконечно, як ріка терпкого й пахучого вина, це в інших буває мертве волосся. Я вирішив, що мушу відрізати хоча б одне пасмо, бо інакше мені не залишиться від неї геть нічого. У мене ніколи не було її фотографій. Здається, вона зовсім не любила фотографуватися, а намалювати її я не встиг. Точніше, поки що не знав, як. Тоді не знав як — поки ми були разом. Хоча я страшенно хотів малювати для неї картини. Я відрізав це пасмо складаним ножем, добре, що ніж був гострий. Воно гойдалось у мене в руках і лоскотало пальці, я спочатку не знав, що з ним робити. Потім вийняв останню цигарку з пачки, запхав його туди й поклав у внутрішню кишеню куртки. Бо не міг же я просто покласти його у кишеню — воно би розсипалося. А тоді прийшли санітари її забрати. Здається, вони щось запитували, але я не знав, що відповідати, і розкришив пальцями цигарку, і вона осипалася на підлогу чимось жовтим, і мені здалося, що мене зараз знудить. Коли я вийшов надвір, довкола було сизо, на калюжах розпливалися кольорові бензинові плями, і я зрозумів, що, мабуть, саме тепер починається справжня осінь, але не міг збагнути, навіщо люди вмирають. Ноги несли мене вперед, і я собі все повторював, що хотів би малювати картини для неї, тільки це так і не вийшло. Тільки навесні одного погідного вечора я знову наважився зайти в той самий бар «Карамболь». Контрабасист, як завше, помирав біля свого контрабаса. Може, це був той самий, я ніяк не міг згадати його обличчя. Я дивувався, що так багато п'ю і не п'янію. Коли прийшов додому, був зовсім тверезий і голова у мене була зовсім ясна, тільки в очах було наче скло. Воно хрускотіло, коли я кліпав повіками, і очі боліли. Я намалював цю картину за ніч, і коли вранці нарешті відклав пензлі, заплакав і відчував, що скло витікає у мене з очей зі сльозами і вони перестають боліти. І все думав про те, що не знаю, як намалювати її обличчя, я занадто мало про нього знав, а може, й непотрібно було його малювати. Я дуже часто намагався його уявити, її уявити: виноградна лоза вплетена їй у волосся, голуби крилами затуляють чоло, з кутиків губ у неї розцвітають мальви, вона нахиляється, і волосся, як мед, скрапує на дорогу, у ньому заплутуються зірки та трави, одне око в неї плаче, а друге сміється».
Дарині часто хочеться спитати про це пасмо волосся, вона би хотіла подивитися на нього, але знає, що, мабуть, цього робити не слід. Зрештою, вона бачить його на картині.
Кран не закручується до кінця, і вода тоненькою цівочкою стікає у білу раковину. Вона стискає руку в кулак, кров виступає між пальцями із зовнішнього боку долоні. Підносить руку до раковини, тоді відкручує кран і підставляє руку під воду. Вода перемішується з кров'ю і стає блідо-рожевою. Потім обдивляється уважно руку — рука білосніжно-чиста, тільки під нігтями черво-. нясті обідки. Руки треба добре вимити милом. Запах мила проникає у шкіру й залишається під нігтями. Потім руки пахнуть горіхами — біля нігтів. Кран знову не закручується, краплі води рівномірно вдаряються об біле дно раковини. Як дощ. Жінки також стають червоним дощем. Це часом смішно, а часом боляче, а часом просто, як дощ у спекотний день, після якого дихати можна глибше та легше.