Непогрішимість Священного писання.
Божество Ісуса Христа.
Непорочне зачаття Ісуса.
Заміна спокутування: віра в те, що безгрішний Христос, загинувши на хресті, взяв на себе покарання, на яке справедливо заслуговували грішні люди.
Воскресіння з мертвих.
Неодмінне настання Другого пришестя Христа (хіліазм або мілленаризм).
Як зазначає Вільям Мартін («З божою поміччю: підйом релігійних правих в Америці» // William C. Martin, “With God on Our Side: The Rise of the Religious Right in America”, 1997 – прим. автора):
«Наріжним каменем було і є непогрішимість Священного писання. Це означало, що Біблія – не тільки єдине й незаперечне правило для дії та віри, а ще й науково та історично достовірна. А тому еволюція не може бути правдивою, чудеса дійсно відбувались так, як їх описує Біблія, а в Судний день всі, хто коли-небудь жив, будуть відправлені навічно або до пекла, або до раю. І пекло, і рай звісно ж існують насправді. Будь-яка спроба пояснити усе це як міт або алегорію є ударом по самому корінню християнської віри й цьому слід щосили протидіяти».
Джеймс Девісон Хантер пише («Світогляд євангелістів після 1890» // James Davison Hunter. “The Evangelical Worldview Since 1890”, 1987 – прим. автора):
«В 1919 вже було зрозумілим навіть для чоловіка з вулиці, що в американському протестантизмі з’явилось роздвоєння».
«Із публікацією «Начал» чітко намітилась лінія розлому в боротьбі. По один бік були фундаменталісти, захисники духу релігій та поборники правовірності. По інший – «модерністи» або ліберали й раціоналісти, що були поборниками соціяльного Євангелія. Модерністи були об’єктом атаки фундаменталістів. Фундаменталісти вважали, що ліберали забули основи – сутність – справжньої християнської віри. Для них соціяльне Євангеліє було троянським конем лібералізму, через який сили наукового раціоналізму прагнули проникнути до сфери традиціоналізму та в підсумку зруйнувати правильну віру. Їх турбувало те, що під впливом наукових відкриттів і раціоналізму з’являються нові методології, що дають спотворене розуміння релігії».
Ліберали, в свою чергу, мали свої претензії до фундаменталістів. Вони «… змальовували фундаменталістів брутальними, антиінтелектуальними мракобісами в питанні теологічних уявлень. Фундаменталісти звинувачувались у відстоюванні віджилих тлумачень Біблії та релігійного досвіду на основі гучної догми, не чуючи голосу розуму». Таким чином, 1920-ті завершились незворотнім розколом американського протестантизму внаслідок розбіжностей між фундаменталістами і модерністами.
Не дивлячись на те, що популярність соціяльного Євангелія зростала, а членство в консервативних церквах навпаки зменшувалось, фундаменталісти не бажали визнавати свою слабкість. Вони були рішучі чинити опір. Під їхнім тиском деякі штати прийняли антиеволюційні закони (Аркенсас, Флорида, Міссіссипі, Оклахома, Теннессі – прим. автора). Закон у штаті Теннессі забороняв у будь-якій школі вчителям навчати теорій, котрі заперечують божественне створення людини, як цього вчить Біблія. Американська спілка захисту громадянських свобод вважала цей закон репресивним заходом та пропонувала безкоштовну консультацію будь-якому теннессійському вчителеві, який забажав би знехтувати законом і став би обвинувачуваним у справі-прецеденті. 1925 вчитель біології на ім’я Джон Скопс здійснив порушення. Він був арештований та постав перед судом. Судова справа стала історичною, оскільки її розвиток широко освітлювався в газетах, періодиці та по радіо. Вільям Дженнінґс Браян, політик високого рангу, провідний представник фундаменталістів та ефектний оратор, що тричі безуспішно висувався в президенти (1896, 1900 та 1908), прийшов на допомогу обвинуваченню. Поки тривав процес, позиція обвинувачення декілька разів істотно змінювалась, особливо коли адвокат захисту загнав у куток Браяна, змусивши визнати, що не всі релігійні догми мають єдине тлумачення.