Під час кампанії Ґолдвотера Річард Виґорі, праворадикальний активіст, показав себе чудовим організатором і збирачем грошей. Після поразки Ґолдвотера він склав список із 12 000 спонсорів його кампанії та зібрав величезну мережу консерваторів та радикалів, до якої входили 4 мільйони спонсорів та 15 мільйонів прихильників. Після поразки Ґолдвотера на виборах 1964 розгорнулась боротьба між ліберальним та радикальним крилом Республіканської партії. З-поміж лідерів радикального крила виділявся Рональд Рейґен, голлівудський актор і колишній демократ. Він привернув до себе увагу республіканців завдяки вражаючій телевізійній промові, у якій закликав збирати гроші на кампанію Ґолдвотера. Своїми ідеями про сильну державу, право на володіння зброєю, низькі податки та реформу соціяльного забезпечення він здобув прихильність впливових республіканців у Каліфорнії. Завдяки цьому він був висунутий Республіканською партією на виборах губернатора Каліфорнії 1966 і переміг. Це зробило його популярним в усій країні. Рейґен підсумував свою філософію наступним чином: «Якщо ви прості громадяни, то не керуйте державою. Держава керуватиме вами». До ліберального крила Республіканської партії належав губернатор Нью-Йорку Нельсон Рокефеллер.
1968 Ніксон був обраний президентом. Він належав до ліберального крила в партії і радикали не були прихильні до нього. Радикальні активісти Річард Виґорі, Хаверд Філліпс і Пол Вайріх були незадоволені ліберальним керівництвом партії. Тож вони вирішили побудувати нову Республіканську партію, більшість членів якої матимуть радикальні погляди, відстоюватимуть вільний ринок, а отже й нове керівництво партії, що буде втілювати це в життя. Вотерґейтський скандал надав їм таку можливість. Скориставшись загальним невдоволенням народу, 1974 Виґорі та Філліпс розпочали кампанію по усуненню президента. Їхнє невдоволення викликала не сама причетність Ніксона до цього скандалу, а його ліберальний курс. Іще більше їх розчарував Джеральд Форд, особливо після того, як призначив Нельсона Рокефеллера віце-президентом. Такий вибір Форда став останньою краплею для слона (Слон є символом Республіканської партії, в той час як осел є символом Демократичної – прим. автора), як це охарактеризував згодом Виґорі, говорячи про народження нової правиці лише на основі цього призначення.
Беррі Ґолдвотер був героєм правих радикалів, бо відстоював їхні принципи. На противагу цьому, низка важливих рішень Форда суперечили їхнім принципам. Зокрема: амністія в’єтнамським повстанцям; продовження політики Ніксона-Кіссінджера щодо розрядки з СРСР та перемовини про обмеження стратегічних озброєнь; повернення Панамського каналу Панамі та визнання своєї поразки у В’єтнамі. Все це дратувало республіканців-радикалів і додавало їм рішучості до створення руху, який міг би кинути виклик партійному керівництву та змінити його. Протягом 1960-х і 1970-х радикалами в Республіканській партії здебільшого вважали тих, хто відстоював низькі податки, скасування державного контролю та вільний ринок. Багато з них були вихідцями з вищого класу, багатими людьми та представниками бізнесу. Вони були прихильниками ринкового економічного консерватизму й прагнули перейти до чистого капіталізму на противагу потужній тенденції до «держави соціяльного забезпечення» і соціяльної справедливості, що змушували їх платити високі податки, аби допомогти бідним. Прагнення до соціяльної справедливості згодом сприяло появі «Великого соціяльного» проекту президента Джонсона.
Та позаяк ці проринкові радикали були меншістю в Республіканській партії, вони не мали суттєвого впливу. Переважно вони були зосереджені на дотриманні принципу невтручання держави в економіку та не демонстрували якоїсь чіткої релігійної позиції. Вони були нечисельною групою без великого впливу в партії, в котрій домінували ліберали. Але в другій половині 1970-х, у зв’язку із потужним напливом євангелістів, роль цієї групи капіталістів значно зросла. Євангелісти були соціяльними радикалами, що вступали у великій кількості до Республіканської партії для того, щоб потрапити в Білий дім та Конгрес і щоб змусити державу дотримуватись їхніх релігійних принципів та цінностей. Економічні радикали бажали правого, проринкового повороту в економіці, в той час як євангелісти, будучи соціяльними радикалами, прагнули іншого, громадського повороту вправо, щоб зробити країну більш «праведною». Завдяки такій близькості інтересів, прокапіталістична меншість, усвідомлюючи політичну вагу євангелістів у партії, вступила з ними у священний союз. Цей союз нині відомий під назвою «нові праві». До нього входять прихильники вільного ринку та християнські фундаменталісти. Незабаром цей союз почав грати політичними м’язами. На виборах 1976 діючий президент Форд змагався із Рональдом Рейґеном на внутрішньопартійних виборах. Рейґен, за підтримки священного союзу, мав дуже сильні позиції, та все ж Форд переміг, хоча й відчув силу цього союзу. Тому зрештою таки пішов на поступки правим, знехтувавши Нельсоном Рекефеллером як своїм політичним соратником та почав натомість співпрацювати з консервативним сенатором Кензесу Робертом Долом, а також прийняв політичну платформу, написану переважно соратниками Рейґена і яку очолював сенатор Північної Кароліни Джессі Хелмс.