Ти йдеш зі мною, — сказав Рембо. — Швидше!
Ви даєте мені шанс?
Якщо ти втечеш із поля бою, як тоді…
Я не боягуз. За те, у що я вірю, я буду боротися.
Ти повір, що якщо мені щось видасться підозрілим, то… — Рембо витяг свій довгий вигнутий ніж, — то я доведу до кінця гру, яку воїни почали сьогодні зранку. Я тобі глотку переріжу.
РОЗДІЛ 2
Вітер сильнішав. У наростаючому хаосі бурі важко було знаходити дорогу. «Спасибі й на тому, — подумав Рембо, — що хоч до цього місця ми добралися до початку бурі.
І все одно шлях був важким. Хоча група йшла знайомими стежками, часто доводилося шукати об’їзд навколо каменів і повалених дерев. Якби не прекрасне знання місцевості афганцями, їм нізащо не вдалось би дійти сюди до світанку.
Разом із темрявою буря забезпечувала прекрасне прикриття й повинна була відвернути увагу вартових. Так, Мосаад напевно помилявся. Аллах зовсім не оминув нас своєю милістю.
Аллах? Рембо здивувався власним думкам. От що значить довго прожити серед мусульман. Починаєш і сам думати, як вони.
Зненацька йому згадалися слова Траутмена, вимовлені ним у ливарні в Бангкоку, під час останньої зустрічі.
Джоне, ти мусиш змиритися зі своєю долею.
Я не вірю в долю!
Так. І в цьому твоя біда. Ти повинен прийняти себе таким, яким ти є.
Прийняти те, що ненавиджу?
Ну що ж, і зараз його робота була йому ненависна, але він робив те, що виходило в нього найкраще й у чому йому не було рівних.
Кінь спереду сповільнив крок і став. Рембо відчув, що тварина повернулася. До нього підійшов Андрєєв. Муса й інші воїни підвели своїх коней до лощини та приєдналися до них.
Голос Андрєєва був ледь чутний за виттям вітру.
Коней залишимо тут. Схили хоч трохи їх прикриють.
До фортеці ще далеко?
Андрєєв підніс до очей світний циферблат компаса й показав рукою на північний захід.
Сотні три метрів он у тому напрямку.
Ти впевнений? У цій бурі легко помилитися.
Я тут провів цілий рік. Повірте, я добре знаю, де фортеця.
Тут поруч пройдеш і не помітиш.
Вона велика. Але запам’ятайте: вони тримають бранців у північній частині, у підвалі, — сказав Андрєєв.
До них підійшов Муса.
Намажся цим, — він відкрив якусь бляшану банку.
Що це?
Жир леопарда, змішаний із сажею.
У таку бурю? Маскування нам не потрібне.
Тут — так, — сказав Муса. — А у фортеці?
Згодний, — кивнув Рембо.
Сторожові собаки бояться запаху леопарда. Уловивши його, вони тікають, піджавши хвіст.
Рембо розтер жир по обличчю й на тильному боці долонь. Кисті він витер об сорочку — йому зовсім не хотілося, щоб вони ковзали. Він повинен бути готовий міцно тримати зброю.
Пісок налипав тепер на обличчя та робив людину зовсім непомітною в бурі.
Поки Муса й Андреєв мастили жиром один одного, Рембо зайвий раз перевірив, що ніж надійно закріплений на поясі, а разом із ним — чохол для лука та стріл. Він підтяг лямки рюкзака й кинув на плече автомат-гранатомет. Муса й Андреєв перевірили свої гвинтівки.
І останнє, — Рембо відв’язав від свого сідла згорнуту мотузку й перекинув її через руку. На одному з кінців мотузки був прив’язаний гак.
Усі готові?
Готові були всі.
Рембо перевів подих, заспокоюючи нерви… Подумав про Траутмена… І міцно схопився за гімнастерку Андрєєва.
Ходімо.
Намагаючись перекрити голосом ревіння бурі, Муса щось прокричав п’ятьом афганцям, які залишалися стерегти коней.
Я їм сказати: якщо ми не повернемося через годину, нехай іти.
Муса вчепився в сорочку Рембо. Вони вийшли з лощини.
Буря поглинула їх.
РОЗДІЛ 3
Вітер штовхав Рембо в спину та пригинав його до землі. Пісок дер голу шкіру на шиї, голові й руках, різав вуха. Рембо втратив уявлення про час і простір. Муса сказав афганцям, щоб через годину вони йшли, але здавалося, що пройшло не менше півгодини. Постійна круговерть піску вселяла Рембо думку, що більше нічого, крім бурі, нема, що долина давно провалилася в тартарари й він падає в безодню, а його шлунок грудкою підкочує до горла.
Муса, який ішов позаду, усе міцніше стискав сорочку Рембо, а сам Рембо сильніше тримався за гімнастерку Андрєєва. Час від часу росіянин зупинявся, нахилявся вперед і ретельно коректував їх курс за компасом. Здавалося, пройшло ще не менш як півгодини, хоча Рембо намагався переконати себе, що насправді вони залишили лощину не більше десяти хвилин тому.