Ви говорили, щоб я йшов… — Рембо спіткнувся об невидимий камінь, але відразу випрямився. — Це моя доля. Сер, я зараз зайнятий. Ви, здається, теж. Давайте поговоримо про це пізніше.
Кажучи відверто…
Рембо нарахував уже сто кроків.
Відверто, сер?
Я б не заперечував проти відпочинку голосових зв’язок. Мене хилить на сон.
Рембо прискорив кроки. Не давай йому померти. Не давай йому померти!
Із ким він розмовляє? Сам із собою?
Чи з Аллахом.
Швидше, інакше полковник спливе кров’ю. П’ятсот кроків, а лощини досі немає.
Він знову спіткнувся об невидимий камінь і цього разу не зміг втримати Траутмена. Упав на землю, ковзнув униз, у прірву, у запеклій спробі загальмував, з усього розмаху вдарився об валун.
Лощина. Це вона!
Він змусив себе встати на ноги. Лощина була порожня!
Боже! Вони пішли! Покинули нас!
Він рушив назад, туди, де залишився Траутмен. І раптом завмер, почувши зовсім близько кінське іржання!
Йому на плече лягла чиясь рука. Він схопився за ніж, потягнув до себе…
Усе в порядку.
Він обійняв афганця. Рембо не знав, що він йому каже, але все ясно і так.
Рембо потиснув руку афганця. Він згадав, як після гри в бузкаші Мосаад потиснув йому руку, і Мішель сказала: «Потиснути руку — найбільша честь».
Я ніколи не забуду тебе.
Рембо повів афганця за собою.
Сюди… Тепер сюди…
Ісусе, де ж це?
Рембо сіпнув руку назад, наткнувшись на закривавлене плече Траутмена. Полковник застогнав.
Давай перенесемо його, — сказав Рембо.
Афганець зрозумів і щось відповів, намагаючись перекричати вітер.
Скоріше! Ми повинні втікати.
Муса! Згадав Рембо. Потрібно почекати Мусу!
Справа ущелина. Я не зміг ходити далі, — почув він раптом голос Муси.
Допоможи мені.
Зараз.
Рембо поклав Траутмена собі на плечі. Вони дійшли до коней, і Муса допоміг підняти пораненого. Рембо сів у сідло, Траутмена посадив перед собою. Інші йшли пішки, ведучи за собою коней. Вони почали сходження.
РОЗДІЛ 3
Зейсан вийшов із фортеці в супроводі солдатів. Ураган здіймав хмари піску. Моторошне виття бурі не могло заглушити плавне ревіння, що лунало звідкись справа. Щось там блиснуло. Ще раз. Ще. Окремі спалахи злилися в потік вогнів. Вони наближалися, схожі крізь завісу піску на очі якогось чудовиська. Шум наростав. Це була викликана полковником зі строго охоронюваної зони за фортецею колона танків і БТРів.
Машини зупинилися. Двигуни працювали на холостих обертах, але земля все одно тряслася від їх ревіння. Зейсан крикнув команди прапорщикові Каурову та майорові Азову. Вони всі троє підійшли до БТРа; видерлися на його броню й через розкритий люк пірнули всередину машини.
Стрілець із брязкотом захлопнув і замкнув люк. Сюди, усередину, ревіння бурі не проникало. Зейсан чув лише приглушений рокіт двигуна.
Зейсан пробрався через вузький і тісний простір, набитий снарядами та кулеметними стрічками, сів за спинами п’ятьох членів екіпажу, жестом наказав прапорщикові Каурову й майорові Азову зайняти місця у хвості машини.
Присутність Каурова полковник вважав за необхідну — він рідко виходив кудись без його охорони.
Азов — інша річ. Без нього можна й обійтися. Варто було б залишити його у фортеці допомагати іншим офіцерам стежити за відновленням зруйнованого. Але Азов був настільки верткий (і, якщо Зейсан не помилявся, боягузливий та ненадійний), що полковник вирішив покарати майора та взяти із собою. «Нехай хоч раз відчує, що таке війна, а не балаканина про неї, — думав Зейсан. — Як тільки почнеться стрілянина, ти опинишся на передовий. Або ти відзначишся в бою, Азов, або свої наступні двадцять років життя проведеш за ґратами».
Із кам’яним обличчям Зейсан звернувся до командира БТРа:
— Передайте колоні: вперед!
Командир скорився. Двигун БТРа заревів. Машина різко рвонула вперед, і Зейсана втиснуло в сидіння. Командир клацнув тумблером, вогні прожекторів згасли. Вони більше не потрібні. Тільки будуть заважати роботі чутливих приладів і допоможуть ворогові знайти ціль.
«Так, — думав полковник. — У нас є спільне з тобою, Азов. Ми обоє ненавидимо те місце, де знаходимося, і те, що робимо. Але, на відміну від тебе, я не дозволю цій війні мене зломити. Ти здаєш свої позиції, а я утверджуюся. Ти дозволяєш долі керувати тобою, а я керую долею. Чого б мені це не коштувало, я приймаю виклик».
Він знову перевів погляд на зеленуватий екран. Буря влягалася, вітер слабшав. Години через дві повітря стане чистим і прозорим…