Але…
Чорт забирай, подбай про полковника!
Ну й упертий же ти!.. — Вона взяла свою сумку та присіла біля Траутмена.
Рембо ковтав ротом повітря й намагався розслабитися. Його тіло тремтіло.
Підійшла Мішель.
Він ще непритомний. Дихає нормально, але пульс слабкий, — сказала вона.
Це погано?
Я боюся за нього. Відновилася кровотеча.
Чорт!
Його морозить. Треба б дати йому трохи води.
Рембо почекав, коли мине запаморочення, і підійшов до Траутмена
Муса відкрив флягу, підніс горлечко до губ полковника, улив йому в рот води.
Навіть у темряві Рембо побачив, що майже вся вода вилилася назад.
Спробуй ще раз! Полковнику, ви повинні попити!..
Муса знову влив води, але й вона вилилася.
Прокиньтесь, полковнику! — сказав Рембо.
Полковник не відповідав.
Прийдіть же до тями!
Траутмен ворухнувся та підняв руку. Але вона відразу впала на носилки.
Ви чуєте мене, полковнику? Ви повинні попити.
Що? — голос Траутмена був схожий на шелест вітру в опалому листі. — Що, Джоне?
Йому вдалося зробити один ковток.
Мішель змочила носову хустку, обтерла нею обличчя полковника та поклала хустку йому на чоло.
Треба б нагодувати й напоїти коней, — промовив Муса.
А тобі треба поспати, — сказала Мішель, звертаючись до Рембо.
Потім.
Ні, зараз. — Мішель схопила його за руки. — У тебе обдерті долоні. Я продезинфікую й перев’яжу їх. Випий трохи води та з’їж що-небудь.
Навряд чи я зможу.
Бога заради, послухайся мене!
Рембо зробив ковток із фляги Муси й відламав шматок сухого твердого хліба.
Темряву в передгір’ї розпорювали промені прожекторів. Здавалося, вони з’являються нізвідки та зникають у нікуди. Це ж «нізвідки» випльовувало кулеметні черги.
Він повернувся до засніжених шпилів гір.
Мусо, коли ми перейдемо через них?
Завтра. Це важко. Якщо Всевишній допоможе, ми спуститися в долину на тому боці гір завтра вдень.
Удень? Ти хочеш вийти на світанку?
Небезпека потрібно бачити.
Але нас за цей час устигнуть розстріляти з кулеметів. Виходимо вночі.
Але тобі треба поспати, — наполягала Мішель. — Інакше ти просто звалишся.
Якщо ці вертольоти знайдуть нас, я засну назавжди. Ви, зрештою, теж. Виходимо зараз!
Рембо вдивлявся в гори. Загін Мосаада, звичайно ж, іде швидше й напевно вже ближче до вершини. Він знав, що вони не будуть робити привалу. Але що з Рахімом і Халідом? Чи вдалося їм сховатися?
Звиваючись, як змія, Халід пробирався вниз темним схилом повз невидимі дерева. Його загін стояв вище, на лісистому плато, куди вони вийшли відразу після заходу сонця. Справа, на заході, ревіли вертольоти: він бачив промені їх прожекторів, язики полум’я, спалахи трасуючих куль. Раптом половина прожекторів згасла, потім вони спалахнули трохи далі.
«Пішли на заправлення», — думав Халід, продовжуючи обережно спускатися вниз.
Занадто їх було багато. А може, вони вирішили нас просто налякати? Раніше радянські не збирали стільки вертольотів відразу. Напевно, вони поставили мету викурити повстанців з їхніх притулків на рівнину, щоб розчистити шлях для наступу. А може, вони встигли розставити пастки. Правда, щось несхоже.
Халід прочитав молитву Аллахові. Його людям потрібна допомога Всевишнього. Але не можна сподіватися тільки на Аллаха, треба й самому розвідати, що попереду. Командир відповідає за своїх людей.
Американець урятував його дочку. Халід відчував муки совісті, що не взяв його із собою. Але ж він пропонував піти разом, та американець відмовився: він не міг покинути друга. Халід високо цінував дружбу, але в нього були обов’язки перед людьми. Що ж, американець зробив свій вибір. Досить думати про це! Краще думати про те, що буде.
Ховаючись у тіні дерев, Халід поповзом добрався до обриву та прислухався до того, що діялося внизу.
Якщо вгорі, слава Аллахові, світили зірки, то внизу була суцільна пітьма — царство диявола. Але нічого, незабаром зійде благословенний місяць. Він розсіє цю темряву, а поки Халід залишиться тут і перепочине.
Раптом знизу пролунав звук, від якого в нього завмерло серце. Це міг зірватися камінь із краю обриву.
Або ж суха гілка впала та зачепила по дорозі іншу гілку. Але міг бути й удар ствола гвинтівки об камінь. Або фляги. Або звук тумблера переговорного пристрою.
Халід насторожився.
Він спітнів, хоча дув холодний нічний вітер.
Ось! Знову цей звук! Скреготіння металу! І — шепіт!
Незрозумілий шепіт! Російська мова!
У тиші ночі цей шепіт просто оглушив Халіда. Так значить…
Радянські виставили пости. Вони вважають, що ми, ховаючись від вогню вертольотів, підемо на північ або на південь,
але тільки не на схід, оскільки для нас де капітуляція.
Отже, унизу — пастка.
Треба вибратися із цього обриву, повернутися до свого загону й повести людей у Пакистан.
Але, може, вороги розставили пастки й у тому напрямку? Чи не думають вони, що раз ми не робили так ніколи, то не зробимо і далі?
Він безшумно ковзнув між каменями. Тепер їх обриси стали ледь помітні у світлі місяця, який щойно зійшов. Слава Аллахові, цей небесний світильник добре освітлював його шлях.