Коли вибухнула третя граната, постріли припинилися. Кулі більше не розпорювали сніг. Вартовим довелося самим рятуватися від смерті, що наближалася до них.
Рембо біг із Мусою на плечах. Йому здавалося, він чує крики, яких, звичайно ж, чути не міг. Лавина котилась на плато, на якому була засідка. Камені, підхоплені нестримною силою, з гуркотом неслися вниз, змітаючи все на своєму шляху.
Рембо квапився винести Мусу з небезпечного місця.
Він не міг бігти дуже швидко. Під подвійною вагою сніг провалювався глибше, дихати ставало все важче й важче. Здавалося, серце вискочить із грудей і помчить уперед, залишивши тіло напризволяще.
Він трохи прорахувався. Тому, коли від гуркоту лавини, здавалося, от-от лопнуть барабанні перетинки, він упав обличчям у сніг, відразу піднявся та прикрив собою Мусу…
Він кричав, з усієї сили.
Кінь.
Носилки.
Траутмен — блимнуло у свідомості.
Його огорнула тиша. На мить здалося, наче він знову в пустелі й чорний вітер поховав його заживо під піском. У роті й у носі горить вогнем, він намагається визволити голову, набрати в легені повітря та відкопати Мусу.
Але зараз він видирався не з-під піску. Це був сніг. Замість палючого жару пустелі льодовий холод гірського перевалу. Прийшовши до тями, він стряхнув із голови сніг, зробив глибокий вдих, схопив Мусу за плечі та потягнув із замету. Він розгрібав сніг, а потім підтягував до себе Мусу. Права нога Муси була вся в крові, і Рембо поспішав.
Хотілося відсапатися, але він побоювався, що може зійти друга лавина, тому зупинився лише тоді, коли вони добралися де, перевалу. Тут він звалився на сніг поруч із Мусою.
Афганець щось пробурмотів.
Не чую, — сказав Рембо. Підсунувся ближче. Муса повторив, і він цього разу почув.
Так, — сказав Рембо, — ми за два кроки від раю.
Мішель наблизилася до них нетвердою ходою.
Як ти? — стурбовано запитав Рембо.
Вона підтримувала лівою рукою праву та стогнала.
Мене звалив кінь.
А що з твоєю рукою?
Думаю, я її зламала.
Рембо охопило почуття безвихідності. Таке вже не під силу винести.
Але він не мав права впадати у відчай.
Рембо змусив себе встати на ноги, відірвав шматок від ковдри й обмотав нею поранену ногу Муси. Потім зняв з його пояса ніж. Зафіксував джгут. Кровотеча припинилася.
«Траутмен» — обпекла думка.
Я зараз повернуся.
Рембо встав, і перед очима все поплило. На якийсь момент він навіть знепритомнів, але зібрався, кинувся слідами коня, який тягнув носилки. Цей проклятий кінь міг звалитися в прірву разом із носилками…
Він знайшов носилки через п’ятдесят метрів нижче схилом. Коня поблизу не було.
Носилки при падінні перевернулися. Під ними, обличчям у снігу, лежав Траутмен.
Рембо заричав. Він одним ривком перевернув носилки. Траутмен був прив’язаний до них мотузкою. Обличчя й чоло Траутмена були в снігу. З правого боку сніг став червоним. Відновилася кровотеча!
Обліплені снігом повіки Траутмена здригнулися.
Рембо обережно змахнув з його обличчя сніг, очистив рот і ніздрі.
Полковнику, потерпіть ще трохи! Не помирайте! Незабаром ви будете внизу, у теплі!
Рембо кинувся нагору. Справа він побачив якусь тінь. Кінь. Той, на якому їхала Мішель. Він обережно наблизився до нього, схопив повід і повів за собою.
Мішель сиділа на снігу поруч із Мусою, тримаючись за свою праву руку. Навіть при світлі місяця було видно, яка вона бліда.
Мусо, ти зможеш їхати верхи? — запитав Рембо.
Муса відкрив очі.
Зроблю все, що в моїх силах.
Рембо відірвав від своєї ковдри ще одну смугу, зробив із неї пов’язку, яку надяг на шию Мішель.
Зможеш іти? — запитав він у неї.
Ти чув, що сказав Муса. Я теж зроблю все можливе.
Рембо поцілував її в щоку.
Він прорізав у попоні дірки для ручок носилок.
Приведи коня, — попросив він Мішель.
Рембо переніс Мусу до того місця, де залишив носилки. Піднявши їх, уставив ручки в пророблені отвори, закріпив. Потім допоміг Мусі сісти на коня. Муса зойкнув. Рембо боявся, як би Муса не знепритомнів. Але Муса швидко отямився.
Поїхали, — сказав він.
Мішель узяла коня за вуздечку, Рембо підняв край носилок, і вони пішли вниз. Рембо з тривогою дивився на залите кров’ю чоло Траутмена. Його захлиснула хвиля гніву. «Уперше в житті, — думав він, — мій гнів викликаний моїм безсиллям». Тут він зрозумів, що плаче.
РОЗДІЛ 7