Ще один постріл — по заростях кущів коло краю лісу. Зараз вертоліт уже летить над лугом і незабаром опиниться над ним. Майже напевно пролунає постріл у цю сосну. Рембо прицілився крізь гілки в стрільця, готовий перетворити на місиво його обличчя, як тільки той припаде до прицілу. Він не хотів нікого вбивати, але в нього не було вибору. Більше того, якщо він застрелить поліцейського, пілот устигне кинутися на підлогу, де його вже не підстрелиш, і поведе вертоліт убік, а потім викличе по радіо допомогу. І всі будуть знати, де він. Хіба що він зупинить пілота, підірвавши у вертольоті бензобак, але думати про це нерозумно. Звичайно, він може в нього влучити. Але підірвати? Тільки в поганих кінофільмах підривають бензобаки звичайними кулями.
Він напружився як струна й чекав, а вертоліт ревів над його головою. От стрілець швидко схилився до оптичного прицілу своєї гвинтівки, і Рембо сам уже хотів натиснути на спусковий гачок, але тут побачив, куди той прицілився. Добре, що побачив, — ще був час ослабити палець. Ярдів за п’ять-десять ліворуч, поруч із великою калюжею, у заростях чагарнику лежали валуни. Коли вертоліт наближався, він ледь не сховався там, але це місце виявилося занадто далеко. Зараз вертоліт нісся в той бік. Постріл — і він не зміг повірити власним очам, тому що кущі заворушилися. Але це не було обманом зору — із заростей піднявся на весь зріст великий олень із величезними рогами. Він став незграбно дертися через валуни, упав, знову встав, поскакав по траві до лісу, а вертоліт, його переслідував. По нозі оленя стікала цівка густої крові, але, здавалося, це не має значення — олень біг без помітних зусиль.
Серце Рембо скажено билося. Вони повернуться. Олень — усього лише іграшка. Як тільки він сховається в лісі, вони прилетять сюди. Якщо хтось ховався в кущах біля калюжі, вони вирішать, що хто-небудь може сховатися й під упалою сосною. Потрібно забиратися звідси якомога швидше.
Але йому довелося чекати, коли вертоліт повернеться до нього хвостом. Кожна секунда чекання була нестерпна. Але от нарешті пора, і він побіг у бік лісу, вибираючи ті місця, де коротка трава, щоб не залишати слідів. Він наближався до кущів, коли зрозумів за звуком, що вертоліт розвертається. Значить олень уже встиг сховатися в лісі. Пригнувшись, Рембо кинувся в кущі, готовий, якщо потрібно, вистрелити.
Ка-рак! Ка-рак! Два постріли в сосну, над якою вертоліт ненадовго завис. Знову пролунало оголошення, зачитане за папірцем. Від напруження Рембо знудило, у роті з’явився противний гіркий смак. Він зараз знаходився у вузькому кінці лощини. Далі скелі щільно стулялися. Він лежав на траві, ослабнувши після блювоти, і дивився, як вертоліт кружляє над скелями, потім віддаляється, голос затихає, ревіння мотора теж…
Рембо не міг стояти — так сильно тремтіли ноги. Вертоліт не повинен був так налякати його. На війні він бував у ситуаціях більш небезпечних і виходив із них уражений, але не настільки, щоб тіло відмовлялося йому підкорятися. Шкіра стала липкою від поту, дуже хотілося пити, але вода в калюжі була гнила, і від неї стало б ще гірше.
«Ти надто довго не воював, от і все, — сказав він собі. — Втратив форму. Але нічого, незабаром звикнеш».
Схопившись за валун, він повільно встав і озирнувся — чи нема кого поблизу. Спочатку він не був упевнений, що почув усе, як слід: порив вітру, що раптом налетів, спотворив звуки. Потім вітер стих, і він чітко почув далекий гавкіт собак з боку широкого кінця лощини. Знову по його ногах пробігло тремтіння. Він повернув направо, туди, де починалися скелі та стояли самотні дерева, і, напружуючи м’язи, побіг.
РОЗДІЛ 5
«Хлопець не так уже й далеко встиг від них відірватися», — думав Тісл, продираючись разом зі своїми людьми крізь дерева та чагарник. Утік він о шостій тридцять, стемніло о восьмій тридцять. Не міг він покрити вночі в цих пагорбах велику відстань. У нього напевно була година, максимум дві. Як і вони, пін вийшов зі сходом сонця, так що в нього всього чверть години фори. А якщо врахувати деякі інші фактори, то ще менше, усього близько двох годин: він голий, і це сповільнює просування, не знає цих місць, тому йому доводиться іноді заходити в ущелини, що не мають виходу, і витрачати час на те, щоб вийти та знайти інший шлях. До того ж у нього немає їжі, а голодна людина стомлюється швидше та йде повільніше.
— Він випередив нас менше, ніж на дві години, — сказав на бігу Орвал. — Схоже, не більше, ніж на годину. Подивися на собак. Слід такий свіжий, що вони навіть не опускають ніс до землі.