…ліція… штату… є.
Я вас погано чую, — квапливо заговорив Тісл. — Наш вертоліт розбився. У мене поранений. Мені потрібний для нього ще один вертоліт.
…Неможливо. Наближається… буря. Усі… на землі.
Але, чорт забирай, він помирає!
Голос щось відповів, Тісл не розібрав що, потім на кілька секунд загубився в атмосферних розрядах, і знову він почув обривок якоїсь фрази.
Не чую! — заволав Тісл.
…вибрали собі… дичину для полювання… Зелений Берет… заслужений… медаль…
Що? Повторіть!
Зелений Берет? — стрепенувся Лестер.
Але голос остаточно загубився в атмосферному шумі. Пішов дощ, його легкі краплі прибивали пил, холодили голу спину Тісла. Небо над головою заволокло чорними хмарами.
Спалахнула блискавка.
Медаль? — перепитав Лестер у Тісла. — От на кого ви нас нацькували? Герой війни? Зелений Берет, чорт забирай?
Він не стріляв! — сказав Мітч.
Тісл уважно подивився на нього, побоюючись, як би Мітч не з’їхав із глузду. Але — ні. Він був схвильований, намагався їм щось сказати, Тісл знав, що саме: він уже встиг це обміркувати й вирішив, що в них нічого не вийде.
Коли ви тягли сюди Орвала, — сказав Мітч, — він не стріляв. Його вже там немає. Він зараз обходить стороною, щоб опинитися в нас у тилу — от який наш шанс урятуватися!
Ні, — сказав Тісл, дощ уже щосили хльостав його по обличчю.
Але ми могли б…
Ні. Може, він уже в дорозі, а може, й ні. Що якщо йому не потрібна самотня ціль і він чекає, коли ми всі втратимо обережність і висунемося?
Їхні обличчя сталі: попелясто-сірими. Хмари провалилися, почалася справжня злива.
РОЗДІЛ 10
Такої зливи Тісл ніколи не бачив. До того ж вітер шпурляв воду в обличчя, у рот…
Буря? Це не буря, це кінець світу.
Він лежав у воді. Він думав, що гірше нікуди, але дощ полив ще сильніше. Блискавки спалахували яскраво, як сонце…
Рукою Тісл прикрив від дощу очі. Орвал лежав обличчям догори, з відкритим ротом. «Він захлинеться», — подумав Тісл. Рот наповниться водою, і він її вдихне.
Примружуючись, Тісл дивився на своїх людей, які теж були у воді, і зрозумів, що потонути може не один Орвал. Місце, де вони всі знаходилися, було руслом божевільного струмка. Вода стрімко збігала схилом, перехльостувала через них і мчала далі, до обриву. Хоч він і не бачив країв обриву — видимості не було майже ніякої, він міг собі уявити, що це за водоспад. А якщо поллє ще сильніше, їх усіх туди змиє.
І першим Орвала.
Він схопив Орвала за ноги.
Шинглтоне! Допоможи мені! — прокричав він, і його слова змішалися з громом.
Хапай його за руки, Шинглтоне! Ми відходимо! — Температура різко впала.
Але як же хлопець! — прокричав хтось.
Він нас не побачить! Він нічого не побачить!
Але він уже може чекати нас там!
Неважливо! Усе одно звідси потрібно йти!
Я тут! — крикнув Шинглтон. — Я взяв його за руки. Ходімо!
Вони витягли Орвала з води й понесли наверх. Дощ пішов ще сильніший, хоча, здавалося б, куди вже сильніше. Тісл послизнувся. Він сильно вдарився плечем при падінні й випустив Орвала в бурхливий потік. Тепер намагався схопитися за Орвала, щоб тримати його голову над водою, але знову посковзнувся й із головою пішов під воду. І — від розгубленості зробив вдих. Вода зайшла в рот, ніс, горло. Кашляючи, задихаючись, він судорожно метнувся наверх. Хтось міцно схопив його. Це був Шинглтон.
Ні! Орвал! Витягуй Орвала!
Вони не змогли його знайти.
Його змиє з обриву!
Сюди! — крикнув хтось. — Орвал! Я тримаю його.
Вода доходила Тіслу до колін. Важко переставляючи ноги,
він побрів туди, де хтось тримав над поверхнею води голову Орвала.
Його несла течія! — Це був Уорд, який ледве тримав Орвала. — Він уже плив до обриву! І наткнувся на мене. Тут з’явився й Шинглтон. Разом вони витягли Орвала та відтягнули вище схилом. Саме тепер Тісл і зрозумів, чому вода прибуває так швидко. У схилі була глибока балка, і в неї стікали зверху струмки.
Треба пройти трохи в той бік! — сказав Тісл. — Там буде легше піднятися!
Так вони й зробили. Шинглтон ішов першим, задкуючи в напівзігнутому стані й тримаючи Орвала за плечі. Тісл та Уорд слідували за ним, теж зігнувшись і намагаючись узяти на себе більшу частину ваги Орвала. А вода буквально збивала їх із ніг, і встояти було важко.
«Але де ж інші? — думав Тісл. — Чому не допомагають, чорт забирай?» Від утоми він ледь переставляв ноги, руки боліли в суглобах. Надто повільно вони йдуть. Вони не зможуть довго нести Орвала, це ясно. Потрібно вибратися на самий верх. Раптом Уорд послизнувся й упав, і Тісл ледве не випустив Орвала. Течія протягла їх на кілька футів униз, але Орвала вони не випустили.