РОЗДІЛ 12
Тісл стиснув кулак, розкрив, знову стиснув. Пальці, обдерті об зуби Мітча, розпухнули, але губи Мітча розпухнули набагато сильніше. Мітч спробував встати, але його не тримали ноги, і він із плачем упав.
Не треба було бити його так сильно, — сказав Шинглтон.
Начебто я сам не знаю.
Ви ж боксер вищого класу. Зовсім не обов’язково було його так сильно бити.
Я сказав, що сам знаю. Його взагалі не потрібно було бити. Облишмо це.
Але ви гляньте на нього. Він навіть стояти не може. Як він тепер піде?
Неважливо. У нас проблеми набагато серйозніші. Гвинтівки, радіо — усе змито з обриву.
У нас є револьвери.
Далекобійність у них яка? Ніяка. Проти гвинтівки? Як тільки стане світати, хлопець може перелускати нас із відстані в милю.
Якщо тільки не забереться звідси, скориставшись бурею, — сказав Уорд.
Ні. Потрібно виходити з того, що він від нас не відстане. Ми поводилися й так надто легковажно. Тепер же зобов’язані розраховувати на гірше. Навіть якщо він не з’явиться, з нами покінчено. Ні їжі, ні спорядження. До того ж смертельно втомилися. Добре, якщо хоч карачки зможемо повернутися в місто.
Він подивився на Мітча, який сидів у бруді та стогнав.
Допоможи мені, — сказав він.
Разом з Уордом вони поставили Мітча на ноги.
Шинглтон похитав головою.
Чорт знає що. Подивіться, які в нього тьмяні очі. І ви… Як вам уночі без сорочки? Ви ж змерзнете.
Про це не турбуйся. Краще виглядай Лестера й інших.
Та вони вже далеко втекли.
Тільки не в цю бурю. Видимість нульова, тому прямо вони йти не зможуть. Вони блукають колами неподалік, і якщо ми на них наткнемося, бережися. Лестер і наймолодший із наших так бояться хлопця, що можуть подумати, це він іде, і почнуть стріляти. Я бачив таке в Кореї.
Дощ підштовхував їх у спину, і вони обережно вели Мітча, лавіруючи між деревами. Спочатку його ноги волочилися по бруду, потім він трохи ожив.
«Герой війни», — похмуро думав Тісл. Хлопець сказав, що був на війні, але хто б йому повірив? Чому він не пояснив усе до пуття?
А хіба від цього що-небудь змінилося б? Учинив би ти з ним інакше, ніж із будь-ким іншим?
Ні. Не зміг би.
Гей, ви тремтите, — сказав Шинглтон.
Ти краще дивився б по сторонах.
Він напружив зір, намагаючись побачити серед дерев Лестера й інших. Якщо вони насправді збилися з дороги й почнуть із переляку стріляти, винен у цьому тільки він, Тісл, і ніхто інший. І взагалі, хто такі його люди? Звичайні поліцейські в маленькому містечку, навчені боротися з дрібними порушеннями… Сподіваються, що нічого серйозного не трапиться, що допомога завжди прийде, якщо вона буде потрібна, але ось вони в диких горах Кентуккі, допомоги чекати нема звідки, їхній супротивник небезпечний убивця — герой війни! Тільки Богові відомо, яким чином вони протрималися до цього часу. Він не повинен був вести сюди своїх людей. Треба було почекати поліцію штату. П’ять років обманював він себе, думаючи, що його поліцейська дільниця така ж боєздатна й дисциплінована, як у Луїсвіллі, але тепер ясно, що за ці роки його люди потроху звикли до рутини, обросли жиром. Він теж.
Перший постріл змішався з громом, і Тісл не був упевнений, що справді його почув. Він зупинився та подивився на інших.
Чули?
Я не знаю точно, — сказав Шинглтон. — Спереду, здається. Трохи правіше.
Потім три підряд — безсумнівно, з гвинтівки.
Це Лестер, — сказав Уорд. — Але він стріляє не в наш
бік.
Не думаю, щоб він зумів зберегти свою гвинтівку — ми ж не зберегли, — заперечив Тісл. — Це хлопець стріляє.
Ще один постріл, знову з гвинтівки. Він чекав наступного, але його все не було.
Він оббіг навкруги та зустрів їх коло тріщини в скелі, — сказав Тісл. — Чотири постріли. Чотири чоловіки. П’ятим пострілом він когось добив. Тепер піде за нами. — Він поспішно повів Мітча в протилежний від пострілів бік.
Уорду це не сподобалося.
Зачекайте. Хіба ми їм не допоможемо? Не можна їх просто так залишити.
Кому допоможемо? Вони мертві.
І він уже йде за нами, — сказав Шинглтон.
Можна не сумніватися, — утомлено підтвердив Тісл.
Уорд дивився в той бік, де стріляли. Потік закрив очі: йому
стало недобре.