У них були заплановані на вікенд військові ігри. Усе спорядження було готове, залишалося тільки викликати людей на кілька днів раніше.
Але це цивільна командна посада. А де армійський штаб?
Далі по дорозі, в іншій вантажівці. Але офіцери дозволяють нам віддавати накази. Вони хочуть знати, як їхні люди справляться із цим без них, і тому тільки спостерігають, як це прийнято у військових іграх.
Ігри, — сказав Траутмен. — Господи, усі люблять у щось грати. Чому ви думаєте, що він ще десь тут?
Тому що всі дороги, що ведуть із пагорбів, були під наглядом з тих пір, як він туди піднявся. Він би не зміг вийти відтіля непоміченим. А якщо й зміг, я б це відчув.
Що?
Це важко пояснити. У мене виробилося якесь додаткове почуття після всього, крізь що я через нього пройшов. Він там, я в цьому не сумніваюся. І зранку я пошлю туди стільки людей, скільки там дерев.
Це неможливо, тому перевага залишиться за ним. Він фахівець із партизанських боїв, уміє годуватися з землі, вам же доведеться доставляти своїм людям їжу. Якщо вдасться, він сховається де-небудь і буде перечікувати цілий рік. Він же один, а самотню людину важко знайти. Йому не потрібно виконувати накази, узгоджувати свої дії з іншими підрозділами, тому він може швидше пересуватися, зробити кілька пострілів і відразу зникнути, щоб повторити це в іншому місці. Його вчили мої люди.
Прекрасно, — сказав Тісл. — Тепер ви навчіть мене.
<…>
не переміг. «Як усе нерозумно й безглуздо», — Подумав він. І відчув себе зовсім спустошеним. Навіщо все це? Треба було скористатися бурею та втекти.
Ну, тепер він піде. У нього був бій із Тіслом, чесний бій, і Тісл залишився живий. На цьому поставимо крапку.
Він одразу зрозумів, що це буде не так просто зробити. Тому що причиною тремтіння в усьому тілі, яке він відчував з моменту пробудження, був не нічний холод. По спині пробігла хвиля жару, потім обличчя покрилося потом. Це лихоманка. І дуже сильна, інакше б йому не було так погано. Він хворий. Якщо він стане пробиратися зараз через цю лінію вогнів, то звалиться де- небудь по дорозі. Йому і стояти важко. Тепло — ось що потрібно її першу чергу. І укриття, місце, де можна вигнати з потом лихоманку та дати відпочити ребрам. І їжа — він не їв із тих пір, як знайшов на тілі старого, змитого зі скелі, сушене м’ясо.
Він похитнувся й був змушений опертися рукою на камінь біля самого входу в печеру. Ну от і добре, підійде печера, у нього все одно нема сил шукати що-небудь краще. Він так швидко слабшав, що не був упевнений, чи встигне обладнати печеру.
Спустившись до дерев, обриси яких бачив зверху, він став вибирати пишні м’які гілки, які можна було легко відламати. Від кожного дерева брав тільки одну, щоб не залишати помітного сліду. Гілки відніс у печеру — тепер іти було дуже важко, і він спотикався.
Потім довелося спуститися за сухим листям й уламками старого дерева, що валялися на землі. їх він запхав у вовняну сорочку, листя ніс у руках — величезним оберемком. Потім двома заходами перетягнув усе це вглиб печери.
Підлога тут була сирою, він поспішно розкидав сухе листя та шматки дерева й підпалив усе сірниками, які дав йому старий у лісі. Сірники з тих пір промокли під дощем і в струмку, але встигли висохнути, поки він спав.
Дерево було таке старе, що майже не диміло, а той дим, який усе-таки з’являвся, несло потоком повітря далі в тунель. Здригаючись, Рембо простягнув руки до вогню та став розглядати тіні на стінах печери. Він помилився, це була не печера — і він бачив це зараз абсолютно чітко. Колись, дуже давно, тут був рудник.
Зібравши залишки сил, він повернувся в печеру, ліг, подивився уважно на сову. «Стара, — вирішив він, — жорстка». А чому десь там стріляли, він так і не зрозумів.
РОЗДІЛ 4
Машина «Швидкої допомоги», завиваючи сиреною, промчала повз комунікаційну вантажівку, за нею пройшли три вантажівки, повні цивільних — ті голосно ремствували, щось кричали національним гвардійцям уздовж дороги. За вантажівками слідували дві машини поліції штату, що за всім доглядали. Тісл постояв коло узбіччя, освітлюваний фарами, похитав головою та повернувся до комунікаційної вантажівки.
Невідомо ще, скільки поранених? — запитав він у радиста.
Щойно повідомили. Один із них. Один із наших. Цивільний отримав кулю в колінну чашечку, а наш у голову.
О! — Тісл на мить закрив очі.
Санітар сказав, він може не дотягти до лікарні.
«Може», — похмуро подумав Тісл. Точно не доживе, якщо
врахувати, що вже три доби підряд усе складається далеко не на їхню користь. Помре по дорозі.