Сідай у машину.
Рембо не відвів погляду від води.
Гляньте на риб. їх, напевно, тисячі дві. Як називається ця велика золотава? Навряд чи це справжня золота рибка. Занадто вона велика.
Форель «паломіно». Сідай у машину!
Рембо продовжував дивитися на воду.
Напевно, новий різновид. Ніколи про неї не чув.
Гей, хлопче, я з тобою розмовляю. Дивися на мене.
Але Рембо його не послухав.
Я колись теж ловив рибу. Коли був маленький. Зараз уже мало залишилося рибних струмків — надто брудна вода. А що, за цим струмком стежить місто, і рибу в нього спеціально запускають? Її тому так багато?
Саме тому. Скільки Тісл пам’ятав себе, місто завжди запускало рибу в цей досить глибокий струмок. Батько часто приводив його дивитися, як робітники з риборозплідного заводу штату випускали сюди мальків. Робітники несли від вантажівки до води відра, ставили їх у воду й нахиляли — риби ковзали через край, іноді вони райдужно поблискували.
Чорт забирай, дивися на мене! — крикнув Тісл.
Рембо відчув, як його схопили за рукав. Він вивільнився.
Не чіпати, — вимовив він, дивлячись на воду. Потім знову відчув, що Тісл схопив його. Цього разу він різко обернувся. — Я вам сказав! Не чіпати!
Тісл знизив плечима.
Добре, ти сам на це напросився. — Він відчепив наручники, що висіли на ремені. — Давай сюди руки.
Я серйозно вам кажу. Дайте мені спокій.
Тісл розсміявся.
Ти серйозно мені говориш? Тоді зрозумій нарешті, що я теж кажу тобі серйозно. Рано чи пізно ти сядеш у машину. Питання тільки в тому, скільки сил мені доведеться на це витратити. — Він поклав ліву руку на пістолет і посміхнувся. — Це така дрібниця — сісти в машину. Може, не будемо робити з мухи слона?
Неподалік проходили люди, які з цікавістю поглядали на них.
А ви цю штуку витягнете, — сказав Рембо, дивлячись на руку Тісла на пістолеті. — Спочатку я думав, що ви інший. Але тепер бачу, що психів, подібних до вас, уже зустрічав раніше.
Тоді за тобою перевага, — зазначив Тісл. — Тому що таких, як ти, я ще не зустрічав. — Він перестав посміхатися й міцно вчепився в рукоятку пістолета. — Ну, хутчіше!
Тепер усе, вирішив Рембо. Одному з них доведеться поступитися, інакше Тісл постраждає. Сильно постраждає. Він дивився на руку Тісла, що стискала пістолет у кобурі, і думав: «Дурний ти, лягавий, та перш ніж ти встигнеш витягти свій ствол, я відірву тобі обидві руки й ноги. Я можу вирвати тобі горло та кинути тебе через поруччя».
Але хіба можна робити з людиною подібне за такі дрібниці? Думка про те, що він здатний зробити з Тіслом, стримала його гнів, дозволила взяти себе в руки. Ще зовсім недавно він не вмів себе контролювати. Шість місяців тому його відпустили зі шпиталю як здорового. Через місяць, коли він спав уночі біля озера, величезний негр напав на нього з ножем. Він перерізав цьому негрові горло його ж ножем, потім погнався за його товаришем, біг через весь парк і, звичайно, піймав, коли той уже намагався завести двигун своєї Машини.
«Ні, не можна», — сказав він собі. — «Зараз із тобою все гаразд».
О’кей, давайте знову покатаємося, — сказав він Тіслу. — Хоча який сенс? Я все одно прийду назад.
РОЗДІЛ 6
Поліцейська дільниця розташовувалася в старому шкільному будинку. «Та ще й у червоному», — подумав Рембо, коли вони в’їжджали на стоянку для машин. Він навіть ледь не запитав у Тісла — що це, жарт, чи що, пофарбувати шкільний будинок у червоний колір — він знав, що все це не жарт, просто йому захотілося вийти з цієї ситуації, не проливши крові, за допомогою розмови, чи що…
«Тобі навіть не подобається це містечко. Воно тебе не цікавить. Якби Тісл до тебе не причепився, ти б так і пройшов далі», — переконував він себе.
Яка тепер різниця?
Кольорові сходинки, що вели до передніх дверей дільниці, видалися йому новими, блискучі алюмінієві двері теж явно були новими, а всередині він побачив яскраво освітлену білу кімнату на всю ширину будинку й у половину його довжини. У кімнаті стояло багато столів, але тільки за двома з них сиділи поліцейські: один друкував на машинці, а другий розмовляв через прийомопередавач. Побачивши хлопця, вони покидали свої справи, і він уже знав, що зараз буде.
Яке сумне видовище, — сказав той, що сидів за друкарською машинкою.
Так було завжди.
Зрозуміло, — відповів Рембо. — А тепер ви повинні запитати в мене: «Хто ти, хлопчик чи дівчинка?» Потім повинні сказати, що якщо я такий бідний і мені нема за що прийняти ванну та постригтися, ви влаштуєте для мене збір пожертвувань.