Особисто мене дратує не його зовнішність, — помітив Тісл, — а його язик. Шинглтоне, чи є які-небудь варті уваги новини?
Поліцейський коло прийомопередавача був високий і масивний, із майже прямокутним обличчям, акуратними бакенбардами.
Машину вкрали, — сказав він.
Хто займається цією справою?
У орд.
Добре. — Тісл повернувся до Рембо. — Гаразд. Давай закінчимо з тобою.
Вони перетнули кімнату й рушили по коридору в задню частину будинку. Тісл відчинив двері наприкінці холу, і Рембо на мить призупинився. Він запитав себе: «А ти цілком упевнений у тому, що хочеш пройти через це? Ще не пізно перевести все на жарт. Що перевести на жарт? Я не зробив нічого поганого*.
— Ну, давай, заходь сюди, — сказав Тісл. — Сам же на це напрошувався.
Було помилкою, що він не ввійшов туди відразу ж. Секундна затримка коло дверей давала привід думати, що він боїться, а він не хотів, щоб так думали. Якщо ж він увійде після того, як Тісл наказав йому, то це буде виглядати так, начебто він підкоряється, а Рембо цього не хотів. Тому ввійшов перше, ніж Тісл встиг наказати йому ще раз.
Йому здавалося, що стеля кабінету тисне йому на голову, захотілося пригнутися, але він собі цього не дозволив.
Сідай на лаву, хлопче, — промовив Тісл. — Як тебе звати?
Називайте мене просто хлопцем, — відповів Рембо.
Лава стояла біля правої стіни. Він притулив до неї свій
спальний мішок і сів — дуже прямо й напружено.
Це вже не смішно, юначе. То як же тебе звати?
Хлопець.
Добре, я тебе так і буду називати, — кивнув Тісл. — Ти довів мене до такого стану, коли я готовий називати тебе будь- яким ім’ям, яке мені подобається.
РОЗДІЛ 7
Ну що ж, доведеться все робити за правилами. Цей хлопець не хоче назвати своє ім’я — а єдиною причиною, через яку люди не хочуть називати своє ім’я, зазвичай є те, що вони десь щось під цим ім’ям накоїли. І тепер бояться, що їх можуть знайти, пошукавши в картотеці розшуку. Можливо, перед ним не просто хлопець, який ніяк не хоче усвідомити собі істину.
Прекрасно, усе одно рано чи пізно він її усвідомить. Тісл сів на краєчок столу, навпроти хлопця, і спокійно прикурив сигарету.
Хочеш закурити? — запропонував він хлопцю.
Я не курю.
Тісл кивнув і неквапливо затягся димом.
А чи не спробувати нам ще раз? Як тебе звати?
Вас це не стосується.
«Боже мій», — подумав Тісл, мимоволі він відштовхнувся від столу і зробив кілька кроків у бік хлопця. «Не поспішай, — сказав він собі. — Спокійно».
Ти цього не говорив. Я не можу повірити своїм вухам.
Доведеться. Моє ім’я — це моя справа. Які у вас причини знати його?
Я начальник поліції.
Це недостатньо вагома причина.
Це найвагоміша причина на світі, — сказав Тісл і почекав, поки з обличчя зійде жар. — Покажи мені свій гаманець.
Не ношу.
Покажи свої документи.
Теж не ношу.
Ні посвідчення особи, ні картки соціального страхування, ні призовної картки, ні свідоцтва про народження, ні…
Абсолютно правильно, — перервав його хлопець.
Ти мене з пантелику не збивай. Пред’яви документи!
Хлопець навіть не удостоїв його поглядом. Він дивився на
медаль, що висіла на стіні.
Медаль за Корею. Ви їм там дали жару, га?
Досить, — сказав Тісл. — Встати!
Медаль він заслужив у жорстоких боях. Тоді йому було двадцять років, і він не дозволить хлопчиськові, якому на вигляд не більше двадцяти, глузувати з нього.
Встати! Мені набридло все повторювати тобі двічі. Встань і виверни кишені.
Хлопець знизав плечима й дуже повільно встав. Вивернув кишені джинсів, у яких нічого не було.
Ти не вивернув кишені куртки, — помітив Тісл.
Боже мій, ви праві. — У кишенях куртки виявилися два долари двадцять три центи й пакетик із сірниками.
Навіщо тобі сірники? — запитав Тісл. — Адже ти сказав, що не куриш.
Мені потрібно розводити багаття, щоб приготувати їжу.
Але в тебе немає ні роботи, ні грошей. Де ти береш їжу?
Якої відповіді ви від мене чекаєте? Що я її краду?
Тісл подивився на спальний мішок хлопця, притулений до лави, думаючи, де ж можуть бути документи. Він розв’язав мішок і розстелив його на підлозі. Усередині виявилися чиста сорочка та зубна щітка. Коли він почав промацувати сорочку, хлопець сказав:
Гей, я цю сорочку довго прасував. Постарайтеся не зім’яти!
І тут Тісл раптом відчув, що скажено втомився від цього хлопця.
Він натиснув на кнопку інтеркому на столі.