Стелю його кімнати Айрін обклеїла яскравими зірочками, які світилися зеленим, якщо вимкнути світло.
Приголів’я Рентового ліжка було негативом нічного неба. На ньому липкі чорні цятки складалися в інші сузір’я. На той час Рент не бачив жодної різниці.
Една Перрі: Між нами кажучи, першим життям, яке цей маньяк Рент Кейсі зруйнував, було життя Айрін. Перше прекрасне майбутнє, яке він обірвав, належало його мамі.
Ехо Лоуренс: Тієї другої години, коли Рент перестав бути янголом, мама саме підтикала йому ковдру перед денним сном. Нахилившись над подушкою, вона поцілувала свого крихітку Бадді й побажала йому солодких снів. Його кругле обличчя тонуло в пухкій подушці. Довжелезні вії опустилися донизу, лягаючи на рожеві щічки.
Якщо подивитися на старі фото, Айрін Кейсі там така вродлива. Не просто молода — вона вродлива тією вродою, коли лице виходить спокійним, а шкіра довкола очей та губ — гладенькою і розслабленою, тією вродою, яка можлива лише тоді, коли любиш того, хто фотографує.
Рентова мати — вродлива молода мамуля, ніжний поштовх м’яких губ на його обличчі біля вуха. Вона — це дихання, це шепіт «на добраніч», змішаний із запахом її сигарет. Із кондитерським ароматом її шампуню. Із квітковими пахощами її крему для шкіри.
Її дихання каже: «Ти манюній матусин скарб».
Каже: «Ти наше маленьке янголятко».
Більшість матерів говорять так зі своїми чадами тоді, коли вони двоє ще залишаються однією істотою.
«Ти мамусин ідеальний маленький чоловік».
У цю мить — до коров’ячих очей, до укусів гримучої змії, до підліткових ерекцій, — в цю мить Рент і його мама востаннє такі близькі. Такі люблячі.
Ця мить — кінець того, що нам хотілося би зберегти назавжди.
Доктор Девід Шмідт (☼ міддлтонський лікар): На мою думку, обоє Кейсі стали кепськими батьками. За моїм досвідом, величезна кількість молодих людей дивляться на дітей як на потішну витівку. Можливо, як на покарання. Дитина — вона просто є, її не зроблено з хрому тобі на забаву. Дитина не забезпечить тобі роботу за солідним столом, під кондиціонером.
Чет Кейсі: він дивився на дитину як на найзапеклішого ворога й найкращого друга — водночас.
Ехо Лоуренс: Перед тим денним сном мама Рента перегинається через ліжко. Пальцями однієї руки вона відводить волосся з його чола, його яскраво-зелені очі дивляться на неї, його очі завеликі для його обличчя. Його очі рахують її зірки.
Вона встає, щоб повернутися на кухню, чи до саду, чи до телевізора, і тут вродлива молода Рентова мама — вона зупиняється. Усе ще напівнахилена над його ліжком, вона дивиться на стіну понад подушкою, її очі сіпаються і заїжджаються до перенісся від намагання роздивитися щось на побілці. Її губи трохи розтуляються. Її сірі очі все кліпають і кліпають, пильно вдивляючись у стіну, її чарівне гостре підборіддя притискається до шиї. І вона рукою тягнеться вперед: один палець трохи відведений, ніготь готовий сколупнути щось із білої фарби. Гладенька шкіра між бровами збігається в зморшку.
Рент розвертається в ліжку, вигинає спину, щоб і собі подивитися.
Його мати каже: «Що це таке?..»
І її ніготь злегка стукає по чомусь, по чорній грудочці, по кульці, по маленькій опуклості з чогось майже сухого, по сплюснутій родзинці, яка відвалюється й падає біля Рентової голови на подушку. Маленький чорний відбиток пальця поруч з його лицем.