Для прикладу: «І скільки вам довелося викласти за квиток?» — це закрите питання.
Відсьорбуючи зі своєї склянки з віскарем, мужик ковтає. Тоді, вирячившись просто перед собою, каже: «П’ятдесят баксів».
Хорошим прикладом відкритого питання було б таке: «І як ти тільки живеш із цими порепаними, зашмульганими ручищами?»
Я питаю: «В один кінець?»
«В обидва», — каже він, а його пошрамована й зморшкувата рука знову тулить віскі йому до хавала.
«Це називається “подорож у зв’язку з тяжкою втратою”»[4], — каже цей селюк.
Сиджу, зазираючи йому в очі, напівобернувшись на сидінні, щоб добре його бачити, уповільнюю дихання, щоби втрапити в такт із надиманням й опусканням його ковбойської сорочки: ця техніка зветься «активне слухання». Той відкашлюється, я трохи чекаю та відкашлююсь теж: гарний продавець називає це «вести клієнта».
Мої ноги перехрещені в щиколотках, достоту як у нього — права згори лівої, і я кажу: «Бути не може. Навіть квитки на вільні місця[5] не бувають такими дешевими». Я питаю, як йому вдалося прокрутити таку оборудку.
Обережно відпиваючи своє віскі, він каже: «Ну, перше, що треба зробити, — це втекти з психушки з суворим режимом». Потім, каже він, треба проїхати автостопом усю країну в самих лише пластикових шльопках та якійсь паперовій хламиді, яка весь час розстібається ззаду. Потім треба спізнитися всього лише на хвильку, щоби завадити рецидивісту-педофілу зґвалтувати твою дружину. І твою маму. Потім треба ростити сина, плід цього зґвалтування, який збирає величезну колекцію старих, викинутих людьми зубів. Після закінчення школи твій довбонутий синуля має втекти з дому. Приєднатися до якогось культу, що живе виключно нічним життям. Півсотні раз розхерячити свою машину та сплутатися з якоюсь такою ніби-не-зовсім майже-не-шлюхою.
Паралельно твій хлоп’як має розпалити епідемію, від якої загинуть тисячі людей, достатньо народу, щоби спричинити воєнний стан та загрозу повалення світових лідерів. І насамкінець твій малий має загинути в гігантському палаючому, вогненному пеклі, за яким кожнісінький вилупок у світі спостерігатиме по ящику.
Він каже: «Отак усе просто».
Мужик каже: «Тоді, коли ти поїдеш збирати його рештки для поховання, — і він тицяє віскі собі до рота, — авіакомпанія надасть тобі особливу, з біса вигідну ціну на квиток».
П’ятдесят баксів в обидва боки. Він дивиться на мій скотч, який стоїть на відкидному столику. Теплий. Ніякої криги, все розтануло. І він питає: «Ти будеш це пити?»
Я кажу йому: «Не соромся».
Ось як швидко твоє життя може повністю змінитися.
Як те майбутнє, що є в тебе завтра, може стати геть не таким, яке ти мав учора.
Мене мучить дилема: взяти в нього автограф чи ні? Уповільнюючи дихання, припасовуючи рухи своїх грудей до його, я питаю, чи пов’язаний він якось із тим хлопцем… Рентом Кейсі? «Вовкулакою Кейсі» — найгіршим нульовим пацієнтом в історії всіх хвороб? Із «суперпоширювачем», який заразив півкраїни? Із «Поцілунковим Убивцею» Америки? Рентом «Скаженим Псом» Кейсі?
«Бастер, — каже мужик, і його жахлива рука тягнеться до моєї склянки зі скотчем. — Мого хлопчика назвали Бастером Ландру Кейсі. Не Рентом. Не Бадді. Бастером».
О, тепер мої очі всотують кожен пожований шрам на його пальцях. Кожну зморшку і сиву волосинку. Мій ніс занотовує його запах, запах віскі та коров’ячого посліду. Мій лікоть запам’ятовує тертя об рукав його фланелевої сорочки. О, цим незнайомцем я хизуватимусь до самої смерті. Намертво вчепившись у кожну його секунду, жадібно згрібаючи до пазухи кожне його слово і жест, я питаю: «Ви…»
«Честер, — каже він. — Мене звуть Честер Кейсі».
Сидить просто біля мене. Честер Кейсі, батько Рента Кейсі — Американської Біологічної Зброї Масового Знищення, що ходить та розмовляє.
Енді Воргол помилявся. В майбутньому люди не ставатимуть відомими на п’ятнадцять хвилин. Ні, в майбутньому кожен посидить поруч із відомою людиною принаймні п’ятнадцять хвилин. Тифозна Мері[6], чи Тед Банді[7], чи Шерон Тейт[8]. Історія — це не більше ніж монстри та жертви. Або свідки.
І що я кажу? Я кажу: «Мені шкода». Я кажу: «Хоронити свою дитину… Не пощастило вам».
Зі співчуттям я хитаю головою…
І кількома подихами пізніше Чет Кейсі теж хитає головою, і через цей жест я починаю сумніватися в тому, хто кого веде. Хто з нас раніше пішов чиєю дорогою. Може, цей свинопас вивчає мене. Копіює мене. Визначає мої потреби та встановлює рапорт. Може, щось мені продає — ця жива легенда, Чет Кейсі, він підморгує мені. Дихає не частіше ніж п’ятнадцять разів на хвилину. Допиває скотч. «Усе залежить від того, як на це дивитися, — каже він і торсає мене ліктем у ребра. — Оборудка з квитками все ж таки дуже славна».
4
Маються на увазі так звані «bereavement fare» — квитки зі знижками, які більшість авіакомпаній надають тим, хто змушений летіти на похорон родичів або до членів сім’ї, що перебувають при смерті.
5
Так звані «stand-by tickets» — квитки, які забезпечують пасажиру не місце на конкретному рейсі, а місце в першому ж літаку цього напрямку, в якому виявляться вільні місця.
6
Мері Маллон — перший зареєстрований в Америці безсимптомний носій тифу. Працюючи кухаркою, заразила 47 чоловік, троє з яких померли. Уперто не бажала визнавати себе причиною заражень.
8
Шерон Марія Тейт — американська акторка, дружина відомого режисера Романа Поланскі, жорстоко вбита членами секти Чарльза Менсона у власному домі на дев'ятому місяці вагітності.