Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.
Здавалося, ніби дизайнер, що копітливо працював над проектом, раптом сказав: «Досить» і грюкнув дверима. Може, його занудило від власної геніальности, а чи обридло розмінювати свій талант на чужі захцянки. А може, йому прискучило творити шедеври, за які добре платять, але не дякують. Забаглося лягти на простий, як табличка множення, тапчан, випростати ноги, взяти книжку до однієї руки, а чай з лимоном — до другої та згадати себе таким, яким був за народження: без ідей, без досвіду, без розуміння простору і фарб. І він сказав собі: «Навіщо міняти сей світ? Хай залишиться, який є».
Вітальня. Антидот[2] довершеній гармонії, витонченій претензійності й вишуканій стилістиці суперового помешкання. Лимон без цукру.
— Тут у нас тільки намічається ремонт, — пояснила пані Марія, виставляючи з підносу на журнальний столик чайний сервіз.
Лак на столику потріскався і подекуди злущився. Супер!
— Що вам подати до чаю? Фаршировані яйця, омара, анчоусів, кабанчика, пляцка з сиром… а чай — з лимоном?
— Я обмежуся стравою з яєць і сирною бабкою. Чай з лимоном.
— Щось ще?
— Сильно у вас тут…
— Ви будете почуватися тут… значно вільніше.
Невже у нього на чолі написано, що в кишені має всього одну гривню? До речі — про наболіле. Він шаснув до кишені — гривні не було. А на перший погляд — багаті люди.
— Ви не лазили до моїх кишень? — бовкнув, не подумавши, але жінка занадто швидко і мовчки попрямувала до дверей. — Почекайте! Я вибрав невірний зворот. Вам не наказували перевірити мої кишені?
Стиснувши губи, вона дивилась під ноги. Овва!
— Вибачайте, але документи я забув у старих джинсах. Скочити принести?
Нарешті, вона зважилась і підвела на нього… зовсім не заскочений погляд. Якраз навпаки. Забрехалася його інтуїція остаточно.
— Я хотіла змовчати, та ви забагато дозволяєте собі в чужому домі. Ні, на мене можете нападати безкарно, я переживу, але на дітей — до пори, до часу. Особливо — на Остапа. Не знаю, скільки ви тут збираєтеся пробути, але боронь вас Боже перегнути палицю. Ви не бачили Ігора Васильовича в гніві. Так що пообідайте, поспіть і подякуйте Богові, що вас не залишили посеред дороги.
— Я краще за Остапчика помолюся, — пробурмотів Андрій, коли його вже не могли почути.
— А документи ваші тут нікому не потрібні, — долинуло з передпокою. Почули. — І своїм ставленням до матері не варто хизуватися. На щастя, не вся молодь така, як ви.
А на, маєш! Дістав, як дід в торбу. Ні, щоб відразу насмерть переїхати, так їм помучити захотілось. Остапчик енд компані… Як би це драпанути звідси, щоб не дуже гучно?
Та як направду, то з цієї кімнати його, певно, доведеться витягати бульдозером. Особливо, якщо він випростається на простому, як табличка множення, тапчані, візьме книжку в одну руку, а чай з лимоном — у другу і, врешті-решт, щось придумає. Щось таке, щоб життя перестало дивитися на нього через чорні окуляри для незрячих. Дивитись як на порожнє місце.
…Йому від п’яти до тринадцяти років. Впродовж усіх цих років йому мариться морозивом. Що влітку, що взимку. Ані шоколадом, ані цукерками, ані тістечками так не мариться. «Знову ти вживаєш неправильний зворот, — уявляє він собі маму, щораз кружляючи біля спокусливої ятки. — Маритись морозивом — так не говорять». Але він не може висловитись точніше. Маритись. Морозивом. Саме так.
Він пам’ятає всі назви і обгортки. Він знає смак навіть тих сортів, яких ніколи не куштував. Він довго не може забути ті дні, коли випадала нагода купити холоднюще, хрумке і жахливо смачне щастя. Що далі, то рідше випадала така нагода.
«Щастя не в морозиві», — повчає мама, та все-таки опинившись біля набитих морозивом холодильників, він забуває про її науку. Люди підходять і підходять. Діти й дорослі. І знову діти. Думають, вибирають. Щастя в шоколаді, фруктове щастя… Смішні! Як тут можна вибирати? Щастя, воно в будь-якому вигляді — щастя.
О, коли б він мав багато грошей!.. стільки, скільки мав батько…
Продавець щастя, не витримуючи його кружлянь, сердито стукає заслінкою: «Або купуй, або шуруй звідси!»
Мама права: щастя — не в морозиві. Щастя в тому, щоб вибирати те, чим тобі мариться, а не те, що мусиш вибирати. Навіть якщо зворот цілковито неправильний.