Він, Андрій Шелепінський, розтанув, як протермінована ґаляретка. Бо ще ніколи не мав насолоди від спілкування з іншою людиною, яка не лише розуміла його на півслові, а й могла відповідати на рівні, тією ж мовою, що й він.
Зі Славком було не так: той використовував Андрія як об’єкт для досліджень, перевіряючи на ньому ефективність різноманітних психологічних методик і поводячись при цьому відповідно до законів експериментування: я — експериментатор, ти — досліджуваний. Андрій звик до таких стосунків і віддавав другові належне…
Ось так і пролітаєш, як відома фанера над невідомим Парижем. Зовсім вилетіло з голови, що вони з лікарем живуть в діаметрально протилежних світах, — настільки невимушеним і рівноправним було їхнє спілкування, — і життя, як завше, коректно, нагадало йому про це. Нема чого звикати до пряників, Андрію, — сказало йому життя. Почувався так, ніби його жбурнули з шістнадцятого поверху на асфальт.
— Дякую за гостинність, — промовив Андрій і ледве наважився глянути на лікаря.
Лікар дивився на нього без жодних емоцій, якось замріяно, здалеку. З шістнадцятого поверху.
Все о’кей.
— Вважайте, що мене вже нема.
Лікар підсунув до нього невеликого папірчика.
— Візьми рецепт на препарати заліза.
«Скажи собі ще раз — о’кей, і дійсно все стане о’кей, — казав Славко. — Американський рецепт».
— Не треба, не люблю хімії. Цвяхи — ось натур-продукт, наше здоров’я і довголіття.
Український рецепт: від слова «цукерка» в роті солодше не стає.
— Останнє запитання, — затримало Андрія біля самісіньких дверей.
— Послухайте…
— Не перебивай. Чому ти не питаєш, для чого я вчора просив тебе залишитись? Невже тобі не цікаво?
Андрій повільно обернувся. Лікар перебирав переплетеними пальцями, тоді як очі набрали знайомої сторожкости й цупкости. Жодної смішинки в вусах. Лише вичікування. І якийсь незрозумілий сумнів. Наче він щось вирішив, але не був певен, що вирішив правильно.
— Я… — Андрій вперше не знав, що цій людині відповісти.
— Чи тобі все, що я кажу, — фіолетово, як каже мій син?
Ще зараз можна відчинити двері і вийти. Ще можна врятуватися. За дев’ять хвилин все зміниться: і місто, і липень, і відлік часу. Тутешність створить нову вісь обертання, яка проляже через серцевини двох душ і яку невдовзі перетнуть леза двох ножів. Ножів, що вже залягли на прилавку в очікуванні на свій час.
За дев’ять хвилин…
— Якщо вам щось потрібно від мене, тільки скажіть. Ну там, накопати когось чи закопати…
Лікар кивнув, але сумнів не зник з очей.
— Справа в мене є одна до тебе, хлопче. Делікатна справа. Ходімо!
Вони вийшли в коридор і ледве не зіткнулися з жінкою в білому халаті, що налаштувалася постукати до дверей ординаторської.
«Тривалентне залізо, — чомусь нагадав Андрій, глянувши на неї. — Важко засвоюється».
— Давайте іншим разом, пані Надю, — швидко заговорив Ігор Васильович, намагаючись її обійти.
— Перепрошую. Скільки разів я особисто вам та іншим хірургам говорила: заповнюйте історії вчасно. І що я знову бачу? — помахала вона перед їхніми носами купою тих історій. — Ні протоколу операції, ні щоденників!
— У мене пацієнт, пані Надю, — ще раз спробував обійти її лікар. Але тривалентне залізо є тривалентне залізо.
— А в мне КРУ[3] на носі! Ви хочете штрафи платити?
— Сьогодні ж заповню всі історії, чесне піонерське.
— Всі не треба, тільки ваші. Ось, наприклад, — вона розгорнула одну з історій. — Хворий Крайник. Ще в п’ятницю ви наказали ввести йому знеболюючі середники. Чому дотепер цього ніде не зареєстровано? Де ваш підпис в наркотичній карті? — Вона вказала на порожнє місце у графі «підпис лікаря (розбірливо)».
— Вам би не старшою сестрою працювати, а старшим прокурором, — схиляючись перед неминучістю, дістав лікар капілярну ручку.
Андрій міг, звичайно, дивитись у протилежний бік. Теоретично. Але людина так влаштована: на що тобі звернули увагу, на тому ти й зосереджуєшся. Тому він мимохіть втупився у графу. І прочитав: «Дудій І. В.».
ДУДІЙ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ.
Мимо прошкандибала жінка на милицях. Ніби й не стара, а вбрана в старе ганчір’я. Зовсім не дивно було зустріти в хірургії жінку на милицях. Проте Андрій відсахнувся. І вдарився спиною об одвірок. А всередині все затерпло.
…Мама торкається його волосся, але не гладить його, а просто перебирає пасма: «Він — лікар-хірург. Принаймні, збирався ним стати».