Лікар перевів подих, потер чоло і… знову посміхнувся Андрієві. Ліпше б нагримав!
— Ти ж, Андрію, зовсім з іншої парафії. Направду. За п’ять хвилин ти наробив у їхньому таборі більше переполоху, ніж я всіма своїми виховними методами за все їхнє життя. Збити їх з пантелику мені вдавалось надзвичайно рідко, а ось їм мене — раз плюнути. А ти — як тенісний корт, від якого відбиваються всі їхні м’ячі. Тому я можу сподіватися, що ти не злякаєшся і не втечеш, як та вихователька.
Андрій мовчав.
— Розумієш, — зітхнув лікар, і з його голосу Андрій зрозумів, що вони, врешті-решт, добралися до справжніх мотивів цієї дещо схибленої розмови, — після смерти їхньої матері вони неначе перейшли в опозицію до мене, вони бойкотують всі мої добрі наміри і… Мене не влаштовує такий розподіл сил: двоє проти одного, а ти можеш стати — принаймні маю таку сподіванку — четвертою силою, електродом заземлення, як у кардіографії. Ти — цілком стороння особа і на все можеш подивитись іншими очима, ніж я. Ну, то як?
Андрій мовчав. Справжні мотиви лишилися нерозкритими.
— Крім того, репетиторство сьогодні — досить високооплачуване заняття.
— Ви… ви збираєтесь мені платити?
— Аякже. П’ять доларів за тригодинне заняття.
— П’ять…
— Мало?
Чи мало?.. Залежить від того, за який відтинок часу платити: якщо за всі вісімнадцять років…
— Найміть психолога.
— Вихователька якраз і мала диплом психолога. Ні, Андрію, ти маєш до них підхід, а вони — найважливіше, що в мене є. Може, вже пізно щось міняти, може, я хапаюся за соломинку, але я не хочу втрачати жодного шансу, навіть, якщо цей шанс звалюється під колеса моєї машини. Я не хочу остаточно втратити своїх дітей.
Очі лікаря з карих перетворилися на чорні, липень з сонцесяйного став палючим, сухість у роті перетворилася на гірч. Серце втрапило в яму, з якої вибралося вщент покалічене, не здатне перепомповувати через себе потужну хвилю його туги.
Як це — втрачати дітей? Так само, як втрачати батьків? Чи ще гірше?
— Чому мовчиш?
Андрій знизав плечима. Він змучився. Страшенно. Ніби носив на плечах бетонні плити.
— Можна мені йти?
Лікар подивився на нього так, ніби вперше побачив.
— Вибач. Ти маєш свої справи.
Не те слово, повнісінько справ! Найперша і найважливіша — знайти придатний люк, бажано — з тих глибших, і друга — випити за упокій своєї душі.
— Але пропозиція залишається відкритою.
— Всього доброго.
— Почекай, а крекери?
— Віддайте своїм дітям!
…Жили-були бабуся і внучка. У двокімнатній квартирі, майже в центрі міста. Онука Іра навчалася в одинадцятому класі. Бабуся, Олена Іванівна, викладала на кафедрі соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я медичного інституту.
У тому ж медінституті, на п’ятому курсі, студіював Ігор Дудій.
Добігав до кінця навчальний семестр.
Як пишуть у підручниках, склалися всі передумови для виникнення історії, що сталася.
Олена Іванівна бачила Ігоря Дудія на своєму першому занятті вперше і востаннє. Мріючи стати хірургом, він подібні кафедри вважав зайвими і принципово не відвідував їх. «Трійку» йому завжди вдавалось отримати там, де інших валили по-чорному. Принаймні, досі.
На тому, першому занятті, він підносить руку і ввічливо цікавиться:
— Прошу сказати, хто з видатних людей навчався на вашій кафедрі?
Олена Іванівна називає нижу відомих імен.
— Дякую. А прошу сказати, хто з видатних людей не мав щастя навчатись на вашій кафедрі?
Аудиторією лунає приглушене похіхікування. Підбадьорений і заохочений, Ігор тримає марку, сам відповідаючи на своє запитання:
— Я не помилюся, коли скажу — більше, значно більше людей. Виходячи з цієї простої арифметики, робимо висновок: щоб стати видатною людиною, бажано не навчатися на вашій кафедрі.
Регіт в аудиторії приглушити не вдається.
Незліченна кількість студентів пройшла перед Оленою Іванівною, але їй завжди і незмінно подобалися саме такі: відважні, дотепні, нахабні, які не вірять у підручники і в мислителів з портретів, живі і не зіпсуті мріями про спасіння людства. Тих мрійників життя рано чи пізно обламає, а такі, як цей, мов магнітом притягують успіх, їм легше і швидше дається робота, до якої вони мають хист. Саме з них виростає щось путяще, якщо, звичайно, не показувати їм, що вони вам подобаються.