Олена Іванівна виганяє Ігоря Дудія з аудиторії, а за тиждень до кінця семестру переказує через його одногрупників: «Він не буде допущений до екзаменів, поки не здасть усі пропущені теми. І передайте, що мене не можна купити чи залякати».
Того ж дня на трамвайній зупинці Іра Шелепінська зустрічає хлопця з букетом троянд.
— Я не знав, кому їх подарувати, поки не побачив вас.
Ігор перевершує сам себе і за тиждень шалених зустрічей закохує в себе Іру до нестями. Він поспішає. До кінця семестру — лише тиждень.
— Тільки нікому не кажи про нас. Це буде нашою таємницею.
— У мене нікого немає, окрім бабусі.
— Бабусям теж нічого не будем казати, домовились? До речі, я завтра не зможу прийти.
— Чому?
— Є в мене одна проблема, але не будемо про це…
— Ні, я хочу знати!
— Мене можуть виключити з інституту через один предмет, та тобі не цікаво…
— Цікаво! Що за предмет?
— Навіщо тобі?..
— Моя бабця працює у вашому інституті, і вона могла б замовити слово…
— Нівроку! Але ні, в жодному разі! Я не хочу…
— Зате я хочу. Вона дуже любить мене і бачить, яка я нині щаслива. Вона не зможе мені відмовити в такій дрібниці. Що за предмет?
Закінчується тим, що вона обіцяє переговорити з бабунею, а він обіцяє завтра прийти.
Завтра закінчується семестр. Завтра підходить до кінця вся ця історія.
Того вечора Олена Іванівна засинає швидше, ніж завжди, й Іра не встигає передати їй прохання коханого. Зранку Олена Іванівна раніше, ніж будь-коли, виходить з дому.
Іра йде до бабусі на роботу. У коридорах кафедри — юрби студентів із заліковками. Останній день семестру. Останній день шаленства.
За поворотом вона чує знайомий голос:
— Нарешті мені ця клята кафедра перестане снитися.
І чомусь кам'яніє.
— Справді?
— А ти думаєш, я даремно марудився з її онучкою? Цілий тиждень, між іншим!
— Ну, і як онучка?
— Все хочеш знати! Головне, що стара відьма для любої Іринки гори зверне.
— Де там, гори не всилить. Її вчіпить параліч.
За поворотом лунає веселий сміх.
Завтра переходить у вчора. Без вороття.
Іра блукає зимовим містом до глибокої ночі. Біля під'їзду їй назустріч квапиться бабуся. Захворів завідувач кафедрою, і здачу заліків перенесли на понеділок.
Іра йде на кухню і все розповідає бабусі. Без емоцій. Як десять років по тому розповість про все її правнукові.
Олена Іванівна мовчки помішує ложечкою цукор.
— Дивно, що він тобі теж сподобався, бабусю.
— Дивно.
— Чому ти не хотіла поставити йому тієї злощасної оцінки?
— Я хотіла побачити, як він долає перешкоди…
— Ти задоволена?
Олена Іванівна встає і йде до своєї кімнати. Іра плаче. Раптом вона звертає увагу на годинник. Минуло дві години, відколи бабуня пішла до своєї кімнати, а Іра не пригадує жодних звуків звідтіля. Вона квапиться глянути, що там коїться.
..Лікар зі «швидкої» авторитетно заявить, що ця жінка мертва щонайменше дві години. Інфаркт міокарда.
— …Славку, ти прийдеш на мій похорон?
— Які питання, ми ж друзі!
— Вип’ємо за друзів, які підтримують нас навіть в день нашого похорону.
— Вип’ємо…
— Славку, то в тебе точно немає якоїсь фузії, що відправила б мене до прабабці?
— Я запитаю в знайомих.
— Ти справжній друг.
— А ти — ні. Чому ти нічого не кажеш?
— Я?
— Ти. Ти думаєш, якщо мене споїти, то я нічого не бачитиму?
— Я не думаю тебе споїти. Я хочу споїтися сам.
— Тоді вип’ємо.
— Вип’ємо…
— Славку, ця пляшка вже порожня.
— Геній! Я повторював і буду повторювати: ти — геній, що є категорією позапросторовою і позачасовою.
— Починається. Пора завершуватись.
— Ні, ти послухай. Я довго не міг зрозуміти, чи ти шизофренік, чи геній.
— Дякую. Вставай, психолог! У мене анемія, я не зможу сам дотягти тебе до ліжка.