— Хіба? Я щойно мився.
Фантазія хлопця перестала мучитись і вдалася до перевірених народних засобів:
— Пішов ти!..
— Не гречно проганяти гостя.
— Ти вдерся в мою кімнату!
— Треба говорити — до моєї кімнати…
— Та ти не знаєш, з ким зв’язався! Один дзвінок — і тебе біля під’їзду зустрінуть хлопці, які ще не таким бомжам затуляли пащеки!
— Ух! Та чому біля під’їзду? Хай підіймаються сюди. Тут і підсобити буде кому. Можна й запальничку потримати, коли вони з мене попільничку робитимуть. Але краще, мислю собі, розвести маленький вогник і присмалити п’яти, ефект сильніший… То як, будемо вогник розводити?
Андрій вперто дивився просто себе. Тому й не бачив, що відбувається позаду. Увесь цей час Остап тусувався десь в районі ручки дверей. Але після останньої фрази йому зненацька закортіло озирнутись. Нестримно закортіло. Бо в районі ручки дверей щось-таки трапилося. Повисло мовчання, гучне, як ляпас.
Та Андрій не озирнувся. Марка. Честь фірми.
Двері вкотре рипнули. Цікаво, що такого було в останній фразі, що могло налякати Фаната? Андрій вимкнув непотрібного телевізора і підклав руки під голову.
Двері хряснули об стіну. Бах!
— Що все це значить?!!
Тепер Андрій міг не обертатись з чистим сумлінням: пан господар не стали надміру кремпуватися, підійшли впритул до дивана і все, що вони думали про розпростертого на ньому бідолаху, красномовно зобразили на своєму обличчі. Те «все» легко і просто вміщалося в чотирьох словах: «Тут тобі й кінець…».
Тільки не шарпатись, не метушитись… Андрій повільно сів. Розлючений Ігор Васильович мав грізний вигляд навіть у халаті й капцях, нависаючи кремезною брилою над бідолашною Андрієвою головою.
— Доброго ранку, пане лікарю! Надворі досить похолодало і…
— Кінчай випендрюватись і відповідай, що це все означає?!
Андрій крадькома кинув погляд вліво. Юний донощик підпирав плечем одвірок і скреготів зубами. Ще б пак, турнули з власної буди! Один-нуль на користь бомжа.
— Я дочекаюсь відповіді в своєму домі чи ні?! — проревло згори.
Один-один.
Андрій зітхнув і вмостився зручніше. Пасувало б встати і чемно вибачитись, але честь фірми — то є честь фірми… зараза б її взяла!
— Ігоре Васильовичу, а що трапилось?
Обидва Дудії на мить втратили дар мови.
— Ти вдерся до мого сина…
— Я постукав, і мені відчинили…
— Бреше! Він… він скористався тим, що я спав!..
— І що? Я напав на тебе? Чи взяв у заручники? А може, згвалтував?
— Ти… ти розбудив мене і… вигнав…
— Я хоч пальцем тебе рушив? Я попросив, і ти вийшов.
— Брешеш!
Навіть повітря навколо Остапа тіпалося від безсилої люті. Андрій залишався незворушним, як тенісний корт. Якщо з самого початку не розтлумачити декотрим надто розумним, де закінчуються їхні сигарети і починається ваш ніс, то незабаром доведеться вашого носа вкорочувати. Звичайно, можна примиритися і погодитись труїтися димом чужих сигарет. Але то рецепт на любителя.
Гостра відповідь уже танцювала на язиці. Остап наїжачився.
І саме цієї миті, коли ворота ще не взяли під охорону і є можливість забити остаточний гол, він відчув, як неприємно прилип до його вогкого тіла стовідсотковий котон. І геть-чисто забув рахунок гри, яку розпочав з цим домом.
Біля одвірка стояв і скреготів зубами…
БРАТ.
— Якщо ти брешеш, — несподівано спокійно озвався лікар, — ноги твоєї більше тут не буде.
Щось знайоме проглянуло в його очах. Андрієві не треба було придивлятися, щоб зрозуміти, що то прокинувся недавній сумнів.
Ось і добре. Він піде звідси і дорогою спалить усі рахунки. Всі обіцянки.
На попіл.
— Брешу, Ігоре Васильовичу. — Андрій підвівся й пригладив долонями ще мокре волосся. — Я просто хотів дещо перевірити. І вибрав для цього не зовсім цивілізований спосіб.
«А ви, звісно, мислили собі, що я пригнався, бо мені не вистачає грошей на вашу дієту. Про мене, то можете мислити так і надалі…»
— Вийди, — раптом кинув у бік Остапа хірург, не зводячи погляду з гостя.
За хвилину:
— Я сказав — вийди.
Ще за хвилину:
— Не сердь мене.
І все це — не повертаючи голови.
Андрій досить виразно уявив собі, що відчув би він, якби батько вигнав його з його ж кімнати в присутності його ворога. Батько, на якого він покладав такі надії!
Завал!
Чутно було, як сходами вниз збігли кроки.
— І що конкретно ти хотів перевірити?
Починалося найцікавіше.
— А ви не спізнитеся на роботу?
— Не хвилюйся. Та ти сідай, в ногах правди нема.