«Бо там нема жодного до мами. І маминих там нема. Жодного».
— Чого мовчиш? Ти ж обожнюєш словесні баталії.
«Коли б я вам сказав, чого я мовчу…»
— Де ще ти нишпорив? Я все одно довідаюсь, не мовчи.
Давній кураж напав на нього. Тільки не веселий, а дурнувато-нахабний.
— У кабінеті.
— У кабінеті? Ото! Де саме?
Андрій спробував уявити собі кабінет.
— У столі.
Лаконічно і правдоподібно.
— Всі шухляди в мене замикаються на ключ.
— І в шафі… в книжковій шафі.
— У мене немає книжкової шафи.
Овва.
— Ви лікар, у вас мусить бути книжкова шафа, — не погодився Андрій, протираючи поглядом оббивку до дірок.
— Значить, такий я лікар, що в мене нема книжкової шафи.
— А де ви тримаєте цю… літературу… медичну?
— У підвалі, де ще?
— Як у підвалі? А якщо вам треба буде… не знаю, нагадати собі щось, підчитати?
— Якби я досі за підручниками до операцій готувався, гріш мені ціна була б як хірургу.
І по хвилі:
— Забрехався ти, Андрію, остаточно і безповоротно.
Андрій закусив губу і відчув, що ним починає трясти. Лікар, напевно, сказав би, що то — запізніла реакція на стрес. Добре, що інколи лікарі не здатні заглибитися в душу своїх пацієнтів.
— Можеш іти додому, заняття на сьогодні закінчено.
Ігор Васильович взяв до рук альбома і почав неквапливо перегортати сторінки. І здалося, ніби для нього весь світ перестав існувати. Вимкнувся, як одна велетенська люстра.
Андрій збагнув, що на своє «до побачення» він не дочекається відповіді.
…Йому одинадцять. Він стоїть на розі центральних вулиць, махає перед собою газетою і горлає:
— Кому «Україна і ми»?!! Кому свіжа преса?!! Кому…
— Кому ви і ваша Україна потрібна… — бурчить стара, що продає поруч хризантеми.
— Кому «Україна і ми»?!
— Тобі в школі треба бути, а ти чим займаєшся?
— У нас карантин. Грип. Купуйте «Україну і ми»!!!
— Скільки? — питає молодик.
— Тисяча.
— Скільки?!! Та я в тебе її задаром заберу!
— А ви краще паняночці букетик купіть, молодий чоловіче…
— Йди ти!..
Стара скрушно хитає головою.
— Бачиш, йому ні нас, ні України не треба.
Вони з тією старою знають, що ввічливі люди — вид рідкісний, вимираючий.
— О, а я тебе знаю! — зупиняється біля нього чоловік у розхристаному пальті з потертим шарфом круг шиї. — Ти — з Нового Міста?
— Так. Купуйте…
— Чекай. Ти підміняв Теодозіївну, поки її забрали до психушки?
— Так, а ви — пан Зеник з дванадцятої квартири.
— Ти ба, ну і пам'ять у тебе…
— «Україна і ми»!
Хто-хто, а прибиральник довго пам'ятає людей, які зранку валяються під під'їздами і заважають прибирати.
— Бачу, не дуже беруть твою пресу?
— Хочете купити?
— Хочу побазарити. Відійдем?
Виявляється, що пан Зеник шукає напарника. Щоб трохи «пошугати лохів». Ніякої крамоли. Серйозно, конституція гарантує!
Завдання Андрія: ходити від будинку до будинку, від квартири до квартири і перевіряти, чи зачинені двері. Всьо!
Якщо двері відчинені (десь одна на сотню трапиться, конституція гарантує), для перестраховки — дзвонити. Якщо в хаті є люди — прикинутись жебраком. Ти малий, худий, тебе всяк пожаліє. Якщо нікого нема, а двері відчинені (лох — він для того і є лох), спуститися вниз, пройти пару метрів, написати на тротуарі крейдою номер квартири, а… як ти мене назвав? Пан? Хе… а пан Зеник тут як тут. Всьо решта — не твого ума діло.
Навар пополам, конституція гарантує. По руках?
Андрій дивиться на нього і бачить маму. Що вона скаже? У голові на мить потьмарюється. Таке з ним буває, але не це лякає. Відтак неодмінно виникає думка, паскудна, як бездомний пес: а коли б так не на мить затьмарилось, а… надовше. Скільки б проблем відпало?
— По руках, пане Зеник.
І починається марафон. З ранку до вечора. А коли він увечері заплющує очі, марафон починається знову. Двері, двері, сходи, сходи і знову двері. Він не користується ліфтом, бо в ліфті його можуть добре роздивитися, він не повертається в райони, якими вони вже ходили. Він жує на ходу і так само на ходу вчиться натягати на лице вираз безпритульности, безвиході. І йому подають. Першу милостиню він викидає в кущі, та потім… звикає, чи що? Затуплюється. Іржавіє.