На тому корисне закінчувалося. Повторювати за Андрієм літери, переписувати їх, а тим паче — складати з них слова Віра не збиралася. Він досить швидко утямив, що вона робить виключно те, що хоче, а вона ще хутчій вловила, що він не здатен змусити її робити щось поза тим. Віра Дудій любила і воліла в цьому житті тільки малювати, а не читати чи писати. Крапка.
У ті години, коли Андрій перебував у будинку, Фанат знаходив собі заняття поза домівкою, і вони благополучно розминалися.
Ігор Васильович спостерігав за ними здалеку і ні в що не втручався. Не міг дочекатися, певно, поки мине обумовлений тиждень.
Андрій, у свою чергу, ніяк не міг визначитися, подобається йому таке байдикування чи ні.
Тим часом тиждень минув, як сон. Нереальний, далекий від дійсности сон наяву.
Ручка на дверях рухнулася, й приліплена до неї літера ляпнулась долілиць. Рухнулася не з власної волі, звісно, а під натиском впевненої руки хірурга.
— Я кажала, шо та червона не буде триматись, — дофарбовуючи в озері третє каченятко, заявила Віра.
— Не «та червона», а буква «т», — виправив її Андрій, демонструючи декому, що він працює в поті чола, а не б’є байдики, як могло видатися на перший погляд.
Віра знизала плечима (яка, мовляв, різниця), а дехто постояв, подивився на їхню титанічну працю і кивнув до Андрія:
— Зайдеш до мене.
Ага.
— Тато хоче покажати тобі свої… струменти, — заспокоїла його Віра. Гарна дівчинка.
Кабінет. За тими дверима, що праворуч від вхідних. Зовсім не подібний до кабінету директора школи. Чорне дерево, чорна шкіра, зелені фіранки і зелений килим. Дуже багато скла і дуже багато книг.
Лікар сидів боком до столу і клацав на комп’ютері. На чужорідний об’єкт під кодовою назвою «Репетитор» реакція була, м’яко кажучи, ніяка, хіба що гучніше зацокали клавіші. Андрій простояв хвилини зо три на краю килима в чеканні, що господар таки захоче звернути на нього увагу.
Директор школи вмів тримати такі паузи до десяти хвилин. Андрій відчув, як знайомо стискаються кулаки.
Ось лікар відвернувся від монітора, порився в лівій шухляді столу, витяг кілька зелених купюр і підсунув їх до протилежного краю стільниці.
— Двадцять п’ять доларів за п’ять днів. По п’ять за заняття, як і домовлялися. Я даватиму платню в кінці кожного тижня. Плюс — відповідна надбавка за кожну годину понаднормово.
Виголошуючи це, він дивився на свої руки, а, закінчивши, знову повернувся до монітора. Андрій залишився там, де був, — на краю килима. Лишень тепер від нього вимагалося перетнути кабінет, благоговійно взяти щедру платню і, кланяючись, позадкувати до виходу.
Трав’янисто-зелена потороча опиралася босим ногам, як могла, але Андрій таки добрів до столу, накрив долонею купюри і пересунув їх назад до лікаря. Той здивовано витріщився на них.
— Якщо вам щось не подобається — кажіть одразу, а тоді можете спитати, що не подобається мені.
Лікар неквапно перевів меланхолійно-глумливий погляд з грошей на Андрія.
«Так, це двадцять п’ять баксів, — я бачу і розумію, що вони НЕ МОЖУТЬ мені не подобатися; так, був час, коли мені шпурляли під ноги П’ЯТДЕСЯТ копійок, і я радів, і підіймав їх; так, може настати день, коли я знову муситиму приймати від різних ПАСКУД подачки, начхавши на гордість. Так. Але не від вас. Спитайте в мами, вона знає. Від неї я теж не зміг прийняти подачку».
Хтозна, що лікар уздрів у Андрієвих очах, але раптом звів докупи брови, простяг руку, взявся за його футболку, зібгав її на грудях у кулак і прошипів:
— Я не маю часу панькатися з тобою, цуценя шмаркате. Якщо за секунду ти не винесешся з мого, повторюю для глухих, — з мого кабінету, я тебе сам винесу…
Андрій розплився в посмішці, схопив гроші і, почекавши, коли відпустять його футболку, розвів руками:
— Так би зразу й сказали, а для чого обзиватися?
— Геть!
— Мене вже нема.
…Йому тринадцять. Між ним і мамою вже два роки існує нетривке перемир’я: мамині гроші (а вона працює в хлібній будці) йдуть на оплату квартири, його гроші (він — одним з перших у місті —миє машини на стоянках) — на харчування.
Нетривке перемир’я. Бо ніщо хороше не може тривати довго. Аксіома від Шелепінського.