Вже від кількох місяців мама загадково усміхається, годинами стоїть перед дзеркалом і приміряє давно закинуті прикраси.
Він мовчить. А що він має казати?
Якось вона повертається з роботи не сама.
— Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі і обіцяє мені підшукати роботу секретаря.
— Чому обіцяю, вважай — вона в тебе в кишені. У мене півміста знайомих.
Все, починаючи від його сандалів і закінчуючи панібратським обійманням мами за плечі, не подобається Андрієві. Але він мовчить.
— Ну у у вас і порожнеча!
— Ми недавно переїхали і ще не встигли…
— Без проблем. Мій знайомий просто з Карпат привезе шикарні меблі, а м'який куточок можна буде тут замовити, без проблем!
Йому не подобається, що мама бреше, але він далі мовчить.
— А цей чому тільки очима блимає? Німець він у тебе чи язика проковтнув?
— Андрію, не встидай мене, скажи щось.
«Купіть папугу», — ледь не зривається з язика, але він стримується.
— Андрій дуже сором'язливий, не звик з чужими людьми…
— Буде звикати, бо я, хоч-не-хоч, а вже не чужий. Правда, Ірусю?
Це «Ірусю» йому не подобається категорично. Але він і далі мовчить.
— Звичайно. А це — Андрієва кімната.
— Та-ак. Крісло — на звалище, балкон засклимо, забацаєм ремонт — і буде як лялька.
Напевно, мама відчуває, що щось негаразд, бо якось знічується і, немов перепрошуючи, невпевнено белькоче:
— Спитаємо, як схоче Андрій…
— Малий ще, щоб хотіти. Бракує вам впевненої чоловічої руки, ой як бракує…
— Андрію, що з тобою?! Ти зблід, сядь, дати тобі води? Не дивуйся, Іване, з ним інколи таке буває… я все тягну його до лікаря, та він не хоче…
Іван Несторович, поважний чоловік, у міру гладкий, у міру сивий, з круглим у ластовинні лицем і невеликими залисинами, в картатій сорочці й світлих штанях, знімає сонячні окуляри і вперше пильно приглядається до хлопця, який за весь час його візиту не вимовляє жодного слова. Який стоїть, притулившись до стіни, і не переймається маминою метушнею. Який не помічає, що весь, з голови до п'ят, дрібно-дрібно тремтить.
Дивно, але той Іван Несторович виявляється не дурним і з ходу затямлює собі те, на що обома долонями закриває очі мама. Вони з Андрієм Шелепінським на одній паралелі не уживуться. Повбивають один одного, а не уживуться. Ні за які гроші.
Дві сильні особистості, які звикли боротися за СВОЄ до останньої краплі крові. Яких життя довго вчило впертости і непокори. Небезпечні й незалежні, як дві стихії, яких не можна схльостувати на одній площині, бо вони нe заспокояться, поки нe доведуть своєї непереможності. Повмирають, а нe заспокояться.
— Добре, Ірусю, я піду, а ви тут… розберіться.
Коли він піде, а в квартирі глухим звіром оселиться тиша, Андрій відірве неслухняні ноги від підлоги і почне запаковувати до сумки свої речі.
— Що ти… — в мами зривається голос, і потривожена було тиша знову глухне.
У нього зовсім небагато речей, але пальці терпнуть, холонуть, дерев'яніють, і доводиться кілька разів брати одну річ.
— Куди ти зібрався? — не своїм голосом удруге намагається прогнати страшного звіра мама. Але той — бувалий у бувальцях — нюхом чує, що замешкає в цій квартирі надовго. А може — назавжди.
— Ти нікуди не підеш! — гучно лунає третя спроба, але ефект від неї катастрофічний: глухнуть навіть фіранки на вікнах, навіть шиби в рамах глухнуть.
Андрій гостро відчуває, що треба втрутитись, треба допомогти мамі розправитися з моторошним квартирантом, але хтось напхав у його горло скловати, і він не в змозі не те що говорити — дихати без болю.
— Розумієш, я… я не можу його покинути. У мене буде його дитина.
Всі відчуття зникають. Натомість виникає вакуум. Сукупність безлічі нулів. Функція, що прямує до безкінечности.
Напевно, мама очікує від нього якоїсь реакції. Напевно.
— Це ж бо добре!
Він ховає від неї погляд. Щоб вона ненароком не спостерегла, як тварюка на ймення тиша вимощує собі лігво у його грудях.
Але мама знову, за давньою звичкою, ховає голову від дійсности.