Лице обдало холодом. Пустунці на все це було начхати. Вона кружляла й кружляла посеред липня, здіймаючи хурделицю в його думках і прочуваннях. Намагаючись скинути його з сидіння назад, на проїжджу частину.
— Славко… набий її…
— Що-що?
— У нього галюцинації, Антоне. Сідайте за кермо і газуйте, потихеньку, але завзято. Є підозра на внутрішню кровотечу, але я не хочу, щоб його розтрясло по дорозі… Подивимось… Пульс сто тридцять слабенького наповнення, блідість, піт на чолі, тиск… тиск дещо занизький. Треба ввести кордіамін, хоча, можливо, що всі ці ознаки — від спеки. Що там із серцем?..
Андрій пробурмотів з заплющеними очима:
— Ви завжди збиваєте людей, а… а потім все звалюєте на спеку? І перестаньте мене мацати…
— Ти дивись, очуняв! Вас тато з мамою не вчили, де і як треба переходити вулицю?
— Я ріс неслухняним.
— Воно і видно. Гм… у серці — шуми. Потрібна кардіограма, а ще краще — Ехо… До мене на роботу, Антоне.
— Я туди і їду.
— Куди туди? Я туди не хочу! Зупиніть, Антоне!
— Не дригайтесь, потерпілий! В лікарні вас поспостерігають, так що…
— Я не кролик, щоб мене спостерігати!
— Ану, ляжте!
— Я живим не дамся…
Площина, на якій танцювала планета, завалилась набік.
— Ну ось, маєте! Ви хочете ще раз гепнутись головою?! Особисто я не хочу через вас до в’язниці, якщо ви вріжете дуба в мене на руках.
— Лікарі всі такі милосердні?
— Холєра ясна! Від вас можна інфаркт вхопити.
— А від вас — струс мозку.
Андрій враз поринув у якусь млосну глибінь.
— …Не гальмуйте так різко, Антоне.
— Ця стара на милицях рухається, як електричка до мого села.
— Вона на милицях і зовсім не стара, скоріше навпаки.
— Бачили? Ще й хихоче собі під ніс…
— М-м-м… Мені треба вийти.
— Спокійно!
Його швидко повернули набік і притримали голову, поки він блював.
— Вибачте, я вам машину забруднив.
— Нічого, Антон прибере.
— Вибачте, Антоне.
— Це я сам винен. Різко загальмував.
— Слухайте, ви, двоє, мені теж треба за щось вибачатись чи ви це за мене зробите?
До голови слідом за пустункою пропхався якийсь амбал з чималенькою кувалдою й став методично гатити нею у череп. «Бруківка», — здогадався Андрій, роблячи чергову спробу розплющити очі.
— Обов’язково.
— Що обов’язково, потерпілий?
— Вибачатись.
— Отакої. Може, ви також знаєте, за що?
— Чому у вашій машині не затемнені вікна?
— Я виправлюсь, обіцяю.
— Ви ж лікар, так?
— Навіть диплома маю, але розумію, що це слабеньке виправдання.
— Я ніби вдарився головою, так? Чому ж мене вивертає зсередини, наче я проковтнув крокодильчика?
— Нервус вагус.[1]
— A-а… Я так і знав. Та зараза мені давно жити не дає. А вас я просто перевіряв, ви ж мені диплома не показуєте, хто вас знає… Чого ви смієтеся?
Бруківка скінчилась, та амбал і далі товкся в його голові, як дев’ять негренят. Ні, як двадцять дев’ять. Про крокодильчика Андрій намагався не згадувати, та відчувалося, що той лише чекає нагоди, щоб видряпатися назовні.
— Ох, давно мене не смішили пацієнти!
— Їм, певно, не до сміху, вашим пацієнтам.
— А вам, юначе, певно, білий світ зараз не милий. Дивуюся, звідки ви ще сили берете язиком молоти?
— Він направду білий, той світ?
На чоло лягла прохолодна рука.
— Потерпіть ще трохи. Я везу вас до себе додому, якщо ви такий запеклий противник лікарень. І ніяких заперечень. Спіть.
— А колискова?
— Ну, я не прихильник шокової терапії.
— По вас не… ска-же…ш…
…Йому дев'ять років. Він розуміє: щось трапилося. Мама дивиться в одну точку. Безмовно. Непорушно.
Ще вчора вона радісна прибігла з роботи і з порогу вигукнула: «Яку я придбала книжку, якби ти тільки знав! Півжиття її шукала». І тільки на кухні похопилася, що хлібниця порожня. «Я зараз. Чекай!» — чмокнула його в щоку й радісно вибігла до хлібного. Вчора він був ладен сміятися разом з нею, хоча не розумів, що смішного може бути в такій товстій книженції без малюнків.
Те, чого він не розумів сьогодні, було значно вагоміше й небезпечніше.
«Мене вигнали з роботи. Вони називають це скороченням штатів. Бібліотеки закривають, наша професія вимирає… У нас нікого немає на цілім світі. Я не уявляю, за що ми будемо жити…» Вона повертає до нього змучений погляд.
Віднині такий погляд стане для неї нормою.
Для нього нормою стане порожня хлібниця…