— Червоний, з рогами і без хвоста.
— Ти це про кого?! А-а, тролейбус. Ти так не жартуй, бо можеш дістати в писок.
Він вчиться. Говорити, сміятися, дивуватися. Вчиться сперечатися і горлати дурнуваті пісні. Заповнювати чимось свої дні, а не ховатися від них у кімнаті. Того, чого не навчила, а може, й не вміла його мама. Вчиться. Жити.
— Тепер про серйозне. Куди ти дивишся? Куди ти дивишся, я тебе питаю? Ця лялька тобі не по кишені і не по зубах. Мені? Мені так само. Але будьмо оптимістами: колись їй набриднуть шикарні машини і бритоголові бамбетлі за кермом, і вона зверне свій погляд на нас, простих і надзвичайно скромних, інтелігентних, глибоко неординарних… Що кажеш? Про серйозне? Добре, давай про серйозне. Як ти думаєш: сто грамів вистачить? Хто сказав — на двох. Я тобі дам — на двох. Ти з хорошого приклад бери, його в мене багато, хорошого, і, може, прийде той час, коли я буду брати приклад з тебе… Отже, скільки днів за своє свідоме життя ти провів у школі? Що, попався? Відтепер ти школу більше не прогулюєш.
— А за що я житиму?
Славко довго дивиться на нього, потім спльовує і тихо цідить:
— Повбивав би.
— Кого?
— Довго перераховувати.
Закінчується тим, що вони укладають договір (княжий, як охрестить його Славко, тому що укладався він в барі на вулиці князя Романа): Андрій за чотири роки, що зосталися йому в школі, опановує всі неопановані предмети і одержує атестат без трійок («протести можете надсилати до Верховної Ради»), а Славко зобов'язується натомість підшукати йому роботу без відриву від навчального процесу.
— А що буде, як я не дотримаюсь угоди?
— Скину з шістнадцятого поверху.
Ліфт вперше в його житті рушає догори.
Життя береться за ножівку, щоб підпиляти троси.
Наступного дня Віра зустріла його світлофорними очиськами і змовницьким пошептом, який було чути на весь другий поверх:
— Він вчора так сміявся, так сміявся…
— Хто?
— Остап. Я все-все чула… А потім банку таку ж такою довгою трубочкою, а Антон помагав тримати, а Марія…
— Де він?
— Хто?
— Та Остап.
— Лежить. Він так кричав на Марію, бо вона принесла їсти… Вони кажуть, шо він курив. Але він не курить, точно-точно.
— Може, вони казали — обкурився?
— А ти жвідки жнаєш?
— Спускайся вниз, я зараз.
Так. Потрапити до Остапа через двері бачилося нереальним, тому Андрій вдався до манівців — через балкон, який тягнувся впродовж усього поверху. У такий спосіб з однієї кімнати можна дістатися до всіх інших.
Балконні двері в Остаповій «буді» виявились не зачиненими, і Андрій тихенько шмигонув досередини.
Фанат лежав на дивані й читав. Здається, Гарі Гарісона. Фанати і книжки? Що коїться?
Загледів його — стрепенувся, напружився, зціпив зуби, погляд — як голки дикобраза. Міг би — прошив би наскрізь. Але дикобрази — вільні тварини, їх не прив’язують крапанками до штативів. А цей мусив лежати, та ще і в оточенні симпатичних бультер’єрчиків у бантиках, сережках, капелюшках і шаликах. Постаралися вони вчора з Вірою на славу.
— Тебе прислав тато? — процідив крізь зуби, мов юшку, Фанат.
— Я сам себе прислав, поштою. Є така голубина пошта.
— Чого тобі треба від нас?
Хороше запитання. Є одна, так само хороша, відповідь, але вона тобі не сподобається, хлопче.
— Я до вас не напрошувався. До речі, як тобі подобаються наші з Вірою художні здібності? Не чую захоплення в голосі?
— Я Віру не виню: вона ще мала і потрапила під твій вплив.
— Не виниш? Який ти добрий?! Вона ж твоя сестра, а про тебе сміє говорити лише пошепки. Сюди заходити вона боїться, до батькового кабінету — теж, що ви з нею робите, врешті-решт? Думаєте, як виділили їй цілу кімнату, набили згори донизу забавками, вона має стрибати і в долоні плескати?