— При чому тут я?!
— A-а, то я потрапив до сусідів? Сусіди тут справді ні при чім.
Фанат знервовано відвернувся до стіни. Й одразу став Остапом. Звичайним підлітком. З класичними проблемами цього химерного віку.
Андрій подумав, подумав — і однією фразою добив лежачого:
— Ви ще дочекаєтесь, що вона втече з дому або кинеться з двадцятого поверху.
— Що?!
— А чом би й ні? А ви навіть не зауважите, заклопотані своїми справами кожен у своєму кабінеті.
Треба було його налякати. Щоб зуб на зуб не попадав. Щоб він припинив носитися зі своєю персоною, як дідько з бубном.
І, залишивши дещо пришибленого хлопця, Андрій вийшов так само, як увійшов.
Лікар чатував на нього під кабінетом. Заспаний і однозначно недобрий. Варто б ще трохи потусуватися на балконі. Голубом прикинутись, крильця почистити…
— Ти вже знаєш? Сволота мала. Він гадає, що налякав мене! Гадає, досить викинути якогось коника, як тато, обливаючись слізьми, кинеться йому на груди! Н-не діждеться…
Як кажуть фанати: а при чому тут я?
— Ігоре Васильовичу, він не розколовся.
— Тобто?
— Ви ж не заради занять з дочкою мене наймали? Ви сподівалися, що я зможу втертися до нього в довір’я, рознюхати причину всіх його… коників, щоб ви, озброєні цими знаннями, змогли покінчити з ними раз і назавжди. Хіба не так? Я старший всього на чотири роки, мені, за ідеєю, легше довіритись, ніж батькові?
Лікар почухав перенісся.
— Ну і?..
— Поки що ідея не спрацьовує, але… Навіть якщо він розколеться, я не впевнений, що ви довідаєтеся хоч слово з нашої розмови.
— Значить — могила.
— Заасфальтована і покрита бетонними плитами.
— Тоді мені треба тебе вигнати.
— Хіба хочете — мусите.
— Чи ба?! Як щодо обіду? Не тут, — випередив він Андріїв жест, — десь далі від цього дурдому. На роботу я вже не потраплю, то, може, за обідом когось із своїх здибаю. Як тільки прогулюєш, так одразу комусь на очі попадешся. Шефові, наприклад.
— Не знаю, як у вас, а в мене робота тільки починається.
— Прогуляй.
— Не знаю, що шеф скаже.
— Не вмре.
— Так гадаєте?
— Скажеш, як я: порушення відтоку в системі базилярної вени. Коротко і ясно.
— Як я сам не здогадався, тлумок?
— Вчися, поки я живий.
За жартами вони незчулись, як опинились на вулиці, спокійній і затишній, власне, як і весь район. Байдужій до своїх і чужих. Далекій від значущости найординарнішої події у світі: походу до кафе сина з батьком.
«Ти маєш глузд, тлумок?!»
— Я… не можу.
Вулиця завертала за магазин, і лікар майже обійшов його, перш ніж помітив, що співрозмовник відстав.
— Ти щось сказав?
— Я не йду… обідати.
Магазин називався «Молоко» і був закритий на ремонт. Нерентабельний.
— Чому не йдеш? Не голодний? Можна просто посидіти…
— У мене це саме… порушення… Ви знаєте, яке.
Коли магазин відкриється, буде називатися «Анатолія», чи ще якось, по-сучасному. Звичайне «Молоко» тепер не котирується.
— Порушення відтоку?
— Саме так.
І в цьому магазині буде повно продуктів у гарних яскравих упаковках. Вибирай, що хочеш.
— Може, ти правий: ти працюєш, я тобі плачу, — нічого більше. Але… шкода. Направду шкода.
— То в мене відгул?
— Навчив на свою голову. Добре, я пообідаю сам. Іди.
Одна лишень біда: таким, як Андрій Шелепінський, дорога до такого магазину заказана. Навіть, якщо вони матимуть цілу кишеню зелених. Бо і зелені, як всі на світі гроші, рано чи пізно закінчуються. А дармові гроші ще й приносять нещастя.
…Йому ті самі тринадцять. Мама повертається після тритижневої відсутности так, ніби минуло всього три дні. Засмагла, яскраво вбрана (кольорів не зміг опісля пригадати), молода, дещо округлена. Щаслива? Вузьке карбоване золото на безіменному пальці правиці…
— Чого ти не прийшов? Ні на забаву, ні на вокзал? Я посилала тобі записку, що ми їдемо на море. Ой, як несподівано все сталося: нам подзвонили і дали годину на збори… Вариш зупу? Молодець… Вже потім я вивідала, що все спланував Іван, щось на зразок медового тижня… сюди треба ще перцю… А ти не прийшов! Я ж чекала!
Минає третій тиждень, відколи він її не чекає.
— Все мовчиш? Ой і важко тобі буде в житті! Добре, я припускаю, що він тобі не подобається, не тобі з ним жити, але мене міг би привітати, я ж твоя мама, як-не-як. О, як чисто! Не пропала моя наука.