— Хто такий твій Стасик, щоб я через нього вертався?..
— Він каже, він каже, шо…
— Не кумар мене, Вір, я…
— Але Стасик каже…
— Знаєш куда хай іде твій Стасик?
— Треба кажати — куди.
— Набралася, блін! Нічого з ним не станеться, з твоїм… хе, репетитором.
— А якшо він вмер?
— З якої радості він мав би вмерти? Ей, ти чуєш, бомже? Тебе вже ховають!
— Він нічого не говорить! А мама, коли вмерла, тоже нічого не говорила!
— Ну ти… блін!
Від такої навали темряви нараз він справді мав би вмерти. Як від передозування допінгів. «У кожної фобії є слабке місце…» Ні, так хіба психологи можуть висловлюватись. І слово ж яке вигадали — фо-бі-я!
Темрява стисла голову мов каска, тіло затерпло, і Андрій мусив змінити положення. А мозок продовжував перекидатися дивним словом, як м’ячиком.
«Фо-бі-я, по-ві-я, ма-ля-рія. Та-ак, дурієм помаленьку». Але тремор вщух, і слова з-за дверей долинали виразніше, наче хтось забрав з вух вату.
— Що?!!
— Хробаки! Великі, білі… Стасик каже, що вони їдять мертву людину! А якшо хробаки його ж’їли?
— Я твому Стасику, коли зустріну, яйця повириваю!
— Які яйця?
— Які-які. Мальовані!
Коли він усвідомив, що сидить на підлозі з заплющеними очима і тихо сміється, то чомусь узяв і розплющив очі. Може, від страху, що остаточно здурів. Розплющив і… НІЧОГО не сталося.
«Фобія — як хробак: поки він маленький, його можна розчавити каблуком. Коли розростається і заковтує тебе, боротися стає важче. Треба зловити момент і уявити її собі маленьким симпатичним хробачком. І подарувати йому яблуко».
«Щоб тобі добре було, Славку!», — сидів і повторював Андрій Шелепінський, дивлячись просто себе у пітьму, а мозок прикидав собі, в якому відсіку можуть бути злощасні баклажани.
«Найбільший гріх — страх. Найбільша слабкість — ненависть». Автор невідомий. Гарний псевдонім для авторів. Майже так само гарний, як запис в особовій справі Андрія Шелепінського. Батько — невідомий.
— Віро, ти чого ревеш? Ми як з тобою домовлялись?
«Добре бути невідомим. Одне погано: колись тебе все-таки викриють».
— Слухай, не роби мені тут істерик, шмакодявко!
«Ти ще не бачив справжніх істерик».
— Перестань скиглити, я сказав! Ми запізнились… ага, дуже добре, через тебе ми запізнились на двадцять хвилин.
«Минуло всього двадцять хвилин!»
— Але я боюся…
«Я теж боюся. Я все ще боюся, але як це почуття різниться від ТОГО!»
— Я йду, ти бачиш, що я йду відчиняти. І відпусти мої штани! Бомже, тобі повезлó. Чи повéзло, га? Як треба казати?
«Пощастило. Мені дуже пощастило. Настільки, що я ладен тобі пробачити. Але з якого дива я мушу тобі пробачати, тобі, котрий мав усе, що хотів, і в холодильнику, і в кімнаті… котрий мав батька, коли я вмирав з голоду в порожній квартирі. На самоті».
Сумління і на це мало свої контраргументи, але відповідати не мав часу: двері відчинялися. Андрій хутко розпластався долілиць, розкинувши руки і стараючись дихати не дуже помітно.
— Довго я буду чекати? Вимітайся!
Так просто він увійти не міг, бо власноруч двадцять хвилин тому вирубав у квартирі світло. А Віра тоді зачинила за репетитором двері на ключ. Спільники в усьому, коли йдеться про знищення зайд і чужинців.
Брат і сестра. І нема на то ради.
— Віро, неси ліхтаря.
— Я його не бачу! Во…вони його ж’їли?
— Ти відчепишся від моїх штанів чи ні? Онде він, дивись!
— Він лежить і не рухається! Він вмер?!! Остап, він вмер, він!..
— Заціп пельку, ідіотка! Такі живуть довго!
Хоч як впевнено Остапчик вигукував, сам пам’ятав, що з комори впродовж усього часу не долітало жодного звуку, а коли батько — лікар, діти з пелюшок знають, що більшість людей на планеті — хворі, а ті, що не хворі, обовязково захворіють. І рано чи пізно вмруть.
«Добре, що в цій коморі не цементна, а дерев’яна підлога», — ліниво відзначив Андрій, носом чуючи, що вибрав незручну позу для вмирання і сподіваючись лишень, що аргументи у диспуті брата й сестри колись-таки вичерпаються, і вони, нарешті, звернуть увагу на бідолашного бомжа.
«Не такого вже й бідолашного, бо твоя мама жива», — нагадала совість.
«Мовчи».
Зачали його приводити до тями, вже коли він остаточно занудьгував. Точніше, приводив до тями Остапчик, не шкодуючи ні власних мештів, ні Андрієвих ребер, а Віра верещала щось про великих білих хробаків. Словом — нудьга.