Андрій розплющив очі. Зі стелі на нього хитро позирав короткошерстий песик. Зі стелі. Ага.
«Добанячились», — сказав би на це Славко, відкорковуючи нову пляшку. У нього завжди зберігались одна-дві акурат для таких випадків.
Та замість Славка був песик. І в цьому крилася якась підступна загадка.
Важкі повіки опустилися. Метод найменшого спротиву. Часом допомагає.
Ні, песик лишився на старому місці, та тепер було видно, що це — звичайний плакат. Хоч і на стелі.
Де він і чому він невідомо де? Пам'ять не мала щодо цього зеленого поняття. Треба буде…
Тротуар. Тротуар і йогурт. Тротуар, йогурт і…
Андрій сів. До чужої кімнати через прочинену кватирку зазирав морок. Кудись подівся цілий день. Пройшов манівцями. Дав себе зжерти морокові.
Андрій тріпнув головою. Інколи на нього находило. Залишки дитинства. Острах перед темними вікнами і зачиненими дверима.
— Що ви робите? — почув позаду знайомий голос і — отямився. Легко, без сполоху, бо голос й той не мав рвучких нот, звичайний голос здивованої людини.
Інколи на нього находило, але як це пояснити чужій людині, якщо навіть собі пояснити цього не вдавалося?
— Зачиняю вікно, — відказав Андрій, обертаючись. А що він мав ще відповісти?
Чоловік на порозі недовірливо похитав головою.
— «Зачиняю» — означає: «мені холодно, і я перекриваю доступ повітря знадвору». А ви чомусь зашторюєте вікно.
«Бо мені темно», — ледве не зірвалося з язика, але така заява звучала б надто дико. Коли темно, то вважається достатнім запалити більше світла.
Залізна логіка. А залізо має властивість іржавіти. Бо йому ніколи не бувало замало світла. Лише — забагато темряви.
Чоловік за дверима так і не дочекався відповіді. Постояв так ще трохи, потім увійшов і причинив за собою двері.
Був зовсім не схожий на лікаря. Кремезний, десь під сорок, підстрижений під «їжачка», з такими… ну, добрячими вусами і сережкою у лівому вусі. Одежинка його складалася з чорної майки і спортивних штанів. Гарна така одежинка, промовиста. Буквально кричала вам до вух: ні-ні, ви не подумайте, я не з базару, люди добрі, я з фірмового магазинчика!
Спогадалися байдужа атмосфера приймальної комісії і твердість асфальту під його крижами на дорозі. Між цими фактами заліг морок якоїсь пізнаваности.
— А як ви почуваєтеся? — порушив мовчанку лікар. Професію мав таку: цікавитись самопочуттям хворих. Але Андрій себе хворим не відчував. Дещо схибленим — так.
— Дуже добре. Амбал, певно, змучився і махає кувалдою не так хвацько.
— Амбал? — Його брови здивовано поповзли вгору, але вчасно зупинилися. — Я й забув, який оригінальний тип мислення в сучасної молоді. — Він приречено поглянув довкола. — Аж надто оригінальний.
Господар кімнати справді володів неповторним баченням сучасного інтер’єра. Усі стіни, стелю, шафу, двері, стелажі, комп’ютер і колонки обліплювали зображення песиків однієї породи. Вгадайте, якої? Саме так: бультер’єрської. Є така порода. Мила, добра і симпатична…
«Тут мешкає фанат, — виразно проступало крізь плакати й журнальні вирізки. — Руками бажано не чіпати. Якщо вам не все одно, скільки у вас пальців…»
— І багато «Педігрі-палу» вони споживають? — чемно поцікавився Андрій.
Не те, щоб йому дуже кортіло одержати довідку про собачу дієту. Йому вистачало б знати, що цих песиків тримають нагодованими так ситно, що вони навіть кігтем не можуть рухнути. А для певности — із гіпсом навколо щелеп.
Ні, він не боявся собак, зовсім ні. Просто деякі дресирувальники не викликали довіри.
— Вони? А, ви маєте на увазі… Ні, ми не тримаємо тварин. У дочки — алергія, цілком можливо — на шерсть, тому ніяких хом’ячків, собачок, котиків et cetera. Але мій син цього не хоче зрозуміти.
І лікар замислився. Видно, було над чим.
Андрію теж було над чим порозмислити.
…Йому дев’ять з гаком. Він, потайки від мами, пакує кішку з п’ятьма кошенятами до ранця і рушає за місто. Повернувшись, застає маму в стані тихої істерики. Вона до вечора ходить у нього по п’ятах і повторює, що він — вбивця. Він може пояснювати, що ще шістьох членів сім’ї їм ніяк не прогодувати, але мама і так це знає. На ранок вона довго просить вибачення, але йому від того не легшає.
Кошенята тихенько попискують, коли він зупиняється на березі озера — не озера, а якоїсь великої баюри — і виймає їх із ранця…
— В машині ви були значно говіркіші, — піймав його на березі тієї баюри знайомий голос. Андрій стрепенувся. Бо на нього втупилися цупкі й сторожкі очі.