— У кожного є своя слабина.
— Що?!
— Я впевнений у тому, що мені розповіла мама. На сто відсотків.
Правда — вона як дощ. Інколи дрібно січе — бридка, дошкульна правда, — залазить за комір, в очі, і не сховатися від неї під парасолею. Інколи — рвучко періщить по обличчю, видирає парасолю з рук, і потрібно добре позачиняти вікна й двері, аби вона не прорвалася досередини.
А буває правда тепла і смішна, коли з краплинами води бавиться сонце і не може ними натішитися, і ти не знаєш, що робити з зайвою парасолею. Таку правду називають сліпою. Хоча так, здається, називають лише дощ.
Сліпий — значить незрячий. А незрячого може скривдити кожний брехун. Тому, напевно, теплих і смішних правд так мало.
…Андрій дивився у вікно на марудний вересень і рахував поверхи. З якого треба стрибнути вниз, Щоб стовідсотково розбитися? Щоб — без жодного шансу для завзятих реаніматологів?
А вересень дощив містом без передиху. Стовідсотково правдивий. Ось вам земля в калюжах, ось небо в хмарах — все чесно. Я ще не зовсім осінь, але вже зовсім не літо. Сприймайте мене таким, який я є, або ховайтеся під парасолями — мені байдуже. Я не віщую нічого доброго, та хіба можна приховувати правду? Так чи так все зів’яне, засохне, відімре.
Місяць вересень. Стовідсоткова безнадія.
…Біля під’їзду на Андрія чекали. Він подумав-подумав і вирішив не оминати свого призначення.
— Добрий день!
Віконечко «Форда-Сьєрра», вісімдесят дев’ятого року випуску, м’яко від’їхало вниз.
— Сідай, бо змокнеш.
— А потім захворію і вмру? Тоді я ще постою.
Той, що сидів у машині, не зрозумів його гумору. Він не був паном Ігорем Дудієм. Пан Ігор Дудій ніколи не опуститься до переговорів з якимось бомжем. Він відрядить на переговори свою домогосподарку. Або, як цього разу, свого шофера.
Добре, як є кого посилати замість себе. Гірше, коли навіть себе нема куди по-людськи послати. Ось і вилазиш під дощ, забувши парасолю, якої нема.
— Я хотів сказати, мені й тут добре.
— Але ж… злива.
— Антоне Федоровичу, ви щось хотіли? Бо я справді зараз змокну.
Злива була така, що він змок одразу, як вийшов з під’їзду, але хто б на це зважав?
— Кхм… Ігор Васильович просив передати.
Сивий статечний дядько зі старанними руками шофера зі стажем і флегматичними манерами впевненого в завтрашньому дні українця на повному серйозі простягнув Андрієві кілька купюр зеленими. Ховаючи, між іншим, очі.
— Це за останній тиждень. Перелічи.
Калюжі неспинно вкривалися бульками, що повсякчас лопалися, доводячи безглуздість народження і смерти.
Треба ж, щоб лише за два дні без роботи у нього розвинулася така депресія?!
— Антоне Федоровичу, я піду, а то ще змокну.
— Кхм… Стривай! Ігор Васильович попереджав, що ти можеш… як же він сказав… а, мармизитись. Якщо він буде мармизитись — це не я, це він так сказав, — то пошли його…кхм… в психлікарню. Там для таких, кому гроші не потрібні… кхм… спеціальну палату відводять, як для рідкісно ненормальних… він просив передати дослівно, — винувато мовив шофер, відкриваючи передні дверцята для пасажира. Ховаючи, між іншим, долари до кишені.
Андрій помок ще дві хвилини, подумав-подумав, і забрався до машини. Пан Ігор Дудій в досить оригінальний спосіб перевіряв, перепрошував і поновлював на роботі свого репетитора.
Треба ж когось посилати на переговори з дітьми.
Коли Андрій, залишивши салон «Форда», ступив до під’їзду, багато що йому видалось інакшим. Під враженням почутого дорогою.
Антон Федорович виявився охочим до балачок і докладно оповів пасажирові про те, що трапилося два роки тому. З’ясувалося, що мама Остапа і Віри була неабияким дизайнером, виставляла свої проекти на кількох, зокрема і міжнародних конкурсах, мала солідних замовників, викладала в коледжі декоративного та вжиткового мистецтва, сама вибирала цю квартиру і власноруч доводила її до ладу. Але не встигла.
У неї виявили рак яєчника і стали готувати до операції, а за неписаним кодексом лікарні чоловік хворої не міг її оперувати, навіть якщо той чоловік зуби з’їв на подібних речах.
Ігор Васильович неначе щось відчував і все поривався до операційної, куди його, ясна річ, не допускали.