Племінниця Антона Федоровича працювала тоді анестезисткою і була присутня саме на цій операції. Відтак вона звільнилась. Як і кожен, хто був тоді в операційній, — від хірурга до санітарки. Звільнилися за власним бажанням, ясна річ.
Коли Андрій набрав код і потягнув на себе вхідні двері, він вже майже не жалкував за тим, що його мама не зайняла свого часу вакантного місця поруч з батьком. Хто зна, чим би це для неї скінчилося. Бо — за тим же неписаним кодексом — зі «своїми», себто з рідними і близькими медперсоналу лікарні, навіть під час дріб’язкових операцій обов’язково щось трапляється.
Тоді широко практикувалося вимкнення електричного струму, і нікого не цікавило, миєш ти посуд цієї миті чи лежиш на операційному столі. Довелося швидко зашивати жінку, добре, що пухлину встигли видалити. Коли увімкнули автономне живлення, робота була майже закінчена. Але почав падати тиск, серце стало давати перебої, і анестезіолог відкрив на повний струмінь крапельниці. Потім подейкували, що якби не це, вона могла б вижити. Потім багато про що подейкували.
Хірург через поспіх зачепив велику вену, і рідина, яка вливалась у судини, посилювала витікання крові у черево.
Коли жінку розрізали знову, вона вже була мертва.
Родина померлої звинуватила з-поміж інших і зятя за те, що злякався і не взявся за операцію сам. Зять послав дорогу родину подалі, сів за кермо і ледве не наїхав на дитячий візок з немовлям. Відтак він більше не сідав за кермо, користуючись виключно послугами особистого водія.
Коли Андрій ступив до передпокою і постукав у двері кабінету, виникло відчуття, що для повного уявлення про цю родину йому не стачає кількох штрихів.
— А тата нема.
— Де ж він, Віро?
— Повіж Остапа до баби.
— У село? Чого ж ти сумуєш? Хотіла поїхати з ними?
— Батончика шкода.
— Якого батончика?
— Рижого.
— Треба казати — рудо… Ти маєш на увазі пса? У вашої бабусі є пес Батончик, так?
— Нє-е…
— Ну, ось. Я сам зараз почну плакати! Що ста?..
— Чому вона плаче?! Що ви наробили знову?!
— Пані Маріє, будь ласка…
— Я відразу відчула, що ви недобра людина! Зухвала! Дволика! Як тільки ви прийшли, тут почало діятись казна-що! Відчепіться від неї, і взагалі, чому б вам…
— Остап, напевно, дуже не хотів їхати до бабусі і здійняв тут несамовиту бучу, я вгадав? Тому ви всі тут в такому екстазі…
— Скільки разів я казала вам не пхати носа не в свої справи, грубіяне?!!
— А вам не спадало на думку, що сотні людей гинуть, тому що такі, як ви, бояться… Віро! Постривай!
— Залиште її в спокої! Залиште всіх нас!..
…Дівчинка схлипувала і терла кулачками очі. Андрій їй не заважав. Вони сиділи на балконі в плетених кріселках і виконували роль свідків загибелі останніх крапель дощу в калюжах.
Бракувало кількох штрихів.
— Вони поїхали на таксі? — обережно почав Андрій.
— Угу, — не знайшовши в його словах крамоли, відказала Віра.
— Але Антон міг відвести їх сам до села…
— Угу.
— Та чомусь вони поїхали на таксі.
— Машина… барахолить.
— Барахлить.
— Угу.
— А ти не хотіла, щоб вони їхали. І Остап не хотів. Так не хотів, що довелося викликати таксі під саму хату.
Напівзапитання, напіввідповіді.
— Я жмержла.
— Ходімо до хати.
— Не хочу!
— Тоді сидимо.
— Ти так тихо говориш… і ніколи-ніколи не кричиш.
— У мене горло… як у твого Стасика.
— Він не мій! Можна, я сяду біля тебе?
Щоб вам всім добре було!..
— Залазь.
— А жнаєш шо?
— Звідки?
— Тато кажав — я чула — шоб Остап вибачився, а Остап кажав, шо не буде, і тато кажав, шо… шо жавеже його до баби і там лишить. Нажовсім.
— Треба казати — до бабусі.
— Чому?
— Тому що дуже добре мати бабусю.
— А в тебе нема ба… бабусі?
— Нема.
— А діда?..
— Віро, слухай, а хочеш, щоб я попросив твого тата не відвозити Остапа у село?
— А можна?..
— Неси телефон.
— Ой!
Вона так чкурнула до хати, аж вітер війнув.
Чому він так полюбляв давати їй нездійсненні обіцянки?
— На!
— Не на, а прошу. Залазь, будеш мені помагати.
— Ой!
— Та-ак… набираєм номер… Слухаєм… Алло! Ігоре Васильовичу?… Тс-с… По-перше, добрий день, а по-друге… Я не збираюсь займати ваш час. Дайте мені Остапа… Розвідка донесла, що він у таксі поруч з вами… Можна я ЙОМУ скажу, чого мені від нього треба?.. Не шаруди, бо я нічого не чую… Так, Остапе, слухай уважно, а потім будеш говорити. Ти не хочеш їхати у село і не хочеш переді мною вибачатись, а я не хочу бути винним у твоєму засланні, тому зробімо так: я передаю трубку Вірі, а ти кажеш, голосно, щоб почув батько: вибач, будь ласка, я більше не буду. Твій батько — людина слова, і він змушений буде повернути назад. Скажеш, і відразу передаси мобільника батькові. Не заскладно?.. Давай! Помічнице, тримай трубку і кажи: алло.