— Альо!..
— Досить. A-а, Ігоре Васильовичу? Я в шоці: ви чули, що ваш син щойно мені сказав?.. Приїдете і розберетесь? Чекаю… Чула? Вони зараз будуть. То що там з Батончиком сталося?
Останні штрихи, останні.
…Тільки-но Андрій почув, що повернулися батько з сином, передав Вірі портрет кішки, що голосила на пів-аркуша «мур-м’яв», зітхнув і вийшов з вітальні.
Ой, даремно він пхає носа до чужого проса, ваша правда, пані Маріє. Але граната направду варта того, щоб її кинути.
Обоє — батько й син — саме підійшли до вішалки, та, побачивши репетитора, вклякли на місці. Напевно, на Андрієвому обличчі проступило щось недобре, бо батько поклав долоню на синове плече і легенько притягнув до себе.
«Так нечесно», — збунтувалася заздрість, встромляючи у серце розпечену голку. Внутрішньо підготувався до всякого, однак ТАКОГО болю не сподівався. Батько й син — проти зайди, чужинця. І нема на то ради.
— Мені треба з вами поговорити, — мовив Андрій стиха, та чомусь від власного голосу позакладало вуха. «Може, я й справді хворий? Той, як його… СТУКНУТИЙ?»
— Тут і вже?
Лікар. Намагається боронити свою двоповерхову імперію, не свідомий того, що її республіки вже доросли до незалежности.
— Можна вже, — згодився Андрій. — Можна й тут.
— Чого це він командує?!
Фанат. Намагається не дихати, щоб батько, бува, не забрав з плеча своєї руки, але підозрює, що ця несподівана милість — короткочасна.
— Будь ласка, мені треба переговорити з вами, — змирився Андрій і з цим. Настрій мав сьогодні напрочуд мирний. Акурат для маленької війни.
— Гаразд, якщо ти так просиш. Ходімо до кабінету.
Отак, втрьох, вони й рушили на війну. Один — босий, двоє — в мештах з болотом. Не встигли перевзутися до появи «босяка», а відтак — з небажання схиляти перед ним голови. Босяку то до лампади, та в чому золотистий килим завинив?
Але ж як сказано: «Про-о-сиш»! Мовляв, ми йдемо на уступки твоїм домаганням, і ти маєш нам дякувати, бо в нас мало часу, тому не гай його даремно…
«Сорі. Айм крейзі тудей».[5]
— Ну? — повернувся лікар до Андрія, знервовано грюкнувши бронзово-темними дверима.
Цілком неввічливий лікар. А кава? А сто грамів?
— Може, присядемо, кабінет — не трамвай, місцем нікому поступатися не доведеться?
Це він, Андрій, отаке видав. Насмілився. Осмілів. Очманів від того, що готувався розповісти.
— Ну, я холодний від нього, тату. Як ти у своєму кабінеті можеш слуха?..
— Припини, гаразд?.. Добре, сядемо.
Ось і скінчилася татова підтримка. Андрій придивився. Губи в Остапа, поки він надто обережно і надзвичайно тихо сідав у шкіряний фотель, перетворилися на тонку люту смужку. Враження було не з найприємніших. У його очі Андрій обачно не зазирав. А ну, як згине вся його рішучість, налякавшись вируючої там вогненебезпечности?
— Я слухаю.
Андрій перевів погляд на лікаря. Той сидів, виклавши лікті на столі і переплівши пальці. Очі майже ховалися за примруженими повіками.
— Уважно слухаю.
За вікном, вбраним у шедевр з двох зелених відтінків і найтоншої, майже прозорої білосніжности, вересень, мов здичавілий пес, що раптово натрапив на людське помешкання, стояв і дивувався, як можна тут жити: за гратами, хай навіть Грати ті коштовні, але — без волі?! Той вересень кликав Андрія за собою.
Кинути все і гайнути світ за очі. А що кинути? Квартиру? Славко якось казав, що покупці знайдуться — лишень свисни! Що ще? Не мав більше нічого.
Окрім гранати.
— Ігоре Васильовичу, ви не сказали мені всієї правди тоді, коли запрошували на роботу, пам’ятаєте — в парку біля лікарні? Я ще тоді подумав: ось так, ні сіло ні впало, впускати когось у свій дім, — чудасія якась. Так не робиться.
Початок покладено. Двоє людей не зводили з нього очей. А він не зводив очей з вересня.
Світ за очі… Це ідея.
— Я впевнений, що й тобі, Остапе, батько теж не пояснив, навіщо я тут здався.
Остап зрадив своє амплуа непроникного, байдужого до всього героя і почав напружувати чоло. Шукати. Відповідь.
— А ти, значить, вже здогадався, — відверто зіронізував лікар. — І що ти до цього часу робиш в репетиторах?