Андрій, як у нього повелося, сів, де стояв.
— Ві…він… йо…го… вб’є… — повідомила, задихаючись, жовтокоса мишка.
У кабінеті, як свідчення правоти її слів, чимось об щось добряче грюкнуло. Або об когось.
— Він… ЙО…ГО вбив?
— Можна, я тут посиджу… трішки?
— Він… казав… шо тато… як… вжнає… вб’є…
— Якщо не хочеш, щоб я біля тебе сидів, так і скажи.
З нею, певно, ніхто так ще не розмовляв. Розширила очиська і чимдуж захитала голівкою. А навколо ніздрів почало синіти.
Блін!
— Ніхто нікого не вб’є. Я — репетитор, я знаю.
Знову, як у них повелося, Андрій давав їй не обгрунтовані обітниці. Сам собі не вірячи при цьому.
— А ти… ти не побіжиш… жа… інга… інгалятором?
— Я навіть такого страшного слова вимовити не зможу.
— Вони… вони жражу… мені… ту трубку… до рота…
Андрій подивився на неї і відчув, що далі тягнути не можна, що треба бігти за тією жахливою трубкою і рятувати маленьку мишку, але… Сидів. Не рухався. Майже не тремтів. Боявся втратити довіру, на яку не заслуговував.
Боявся налякати її, відчуваючи, що, якщо встане, — на ногах встоїть недовго. Якщо встане…
Голоси за дверима кабінету збавили гучність, чи, може, то у його вухах дужче зашуміло…
— Ні, що не кажи, добре бути маленькою, як ти: куди захотів, туди і впхався.
— Він його… вб’є… Він кажав… тато як вжнає… вб’є…
— Чому?
«Справді, чому ти нікуди не біжиш, не піднімаєш всіх на ноги, чому сидиш тут і базікаєш? Сили не маєш? Слабак!»
— …як маму… Я чула… Тато кажав…шо… шо він вбив… маму…
— Що ти сказала? Повтори, будь ласка.
Королева, яка полюбляла підслуховувати телефонні розмови. Цього літа вона підслухала діалог між батьком і переляканою бабунею. Два роки тому вона почула, як батька звинуватили у смерті мами. А може, він сам себе звинуватив, а хтось на іншому кінці дроту став його заспокоювати. Але дитина почула і закарбувала у пам’яті основне — жахливе для неї. І опинилася в реанімації.
Кілька телефонних апаратів у домі — небачена розкіш для тих, хто не має жодного. Але у злиднів є свої переваги. Ніхто тебе не підслухає і не втовче собі в голову, що ти — вбивця.
— Ні, я не можу тут сидіти, Віро. Ходім.
— Куди?
— Там побачимо.
Він підвівся, взувся, добув її з того закапелку, взяв на руки і попростував геть. З хати, наповненої розкішшю, як драглями.
Віра не була легенькою для того, кому тяжко нести бодай власне тіло, отож він боявся впасти. Але ще більше боявся, що його доженуть і відберуть її. Перш ніж він поговорить з нею. Не мало значення — про що. Мало значення — не впасти на півшляху.
Вона, мабуть, відчувала Андріїв страх, бо охопила його руками за шию і не ставила зайвих запитань.
Світ йому поморочився, ніби то світові, а не Андрієві, поставили колись діагноз «струс мозку плюс анемія», що перекладалося людською мовою одним-єдиним словом — «слабак».
…Вересень неспогадано жбурнув йому в обличчя вологими краплями. Знову дощ? Ні, небо чисте, глянцеве. Андрій поморгав, розсіюючи туман перед очима.
Ага. Фонтан. Можна зупинятися.
Він упав на мармуровий бортик, вмостив на колінах дівчатко і спробував передихнути. У горлі пекло, як у духовці. Руки відмовлялися виконувати визначені ще Дарвіном функції. Наприклад, хапати каменюку чи палицю.
Слабак!
— Дивися… сліпий дощ.
Дрібнюсінькі бризки сипалися на них під глянцево-синім небом, а він не мав сили заперечити, що то не дощ. Хай дитина тішиться, кому від того зле?
Раптом Андрій стрепенувся і придивився до дівчинки. Здається, чи насправді вона порожевіла, та й дихає якось легше? Можна зам’яти розмову і чекати наступного нападу. Можна…
— Твій тато дуже любив твою маму.
Він це сказав. І сам здивувався, що не відчув жалю. Переріс власну заздрість? Скоріш за все, змучився настільки, що перестав її відчувати.
— Чесне слово, любив! Просто він забувся і сказав замість «любив» — «вбив». Ти ж забуваєш деякі букви, що ми з тобою порозвішували, отак і твій батько забув.
Мишка спохмурніла.
— Хіба тато тоже… жабуває букви?
Не могла в це повірити.
— Треба казати: теж. Всі інколи забувають…
— І ти?!
— Ага. Я, наприклад, вже забув, як ти назвала цей дощ. Глухим, чи що?
— Сліпий! Я кажала — сліпий! Ти дурний!
Величезна брила звалилася з його душі. Ніколи не замислювався над тим, наскільки добре бути дурним. Жива і здорова мишка завовтузилася на колінах:
— Хочу мроже!