Навчання, На початках ніяк не дається до рук і не вкладається до голови, але він упертіший за всі дрімучі підручники і непролазні програми разом узяті.
Уклавши зі своїм другом угоду, мусив її дотримуватися, навіть коли не хотілося, навіть коли — до зубного скреготу, до стискання кулаків — кортіло повернутися назад і знову стати тим безмежно вільним і самотнім хлопчиськом, яким був. Щоб нікого не слухатись, ні перед ким не звітувати.
Але він пам'ятає, що взяв на себе зобов'язання вчитися в обмін на надану йому можливість працювати і зобов'язання працювати в обмін на безперешкодне право вчитись. Отримав дружбу і добровільно акцептував її. Тому розтискає кулаки і зуби і слухняно звітує щопонеділка перед Славком за прожитий тиждень. Про свої враження, успіхи, невдачі.
«Лонгітюдний моніторинг», — так називає їхні понеділкові здибанки Славко, впевнений, що всі шість мільярдів людей на Землі здатні його зрозуміти без словника.
Угода про скасування самотности в обмін на втрату незалежности, — ось під чим він підписується якось у піцерії на Князя Романа. Така собі бартерна операція.
Але розриваючись між навчанням і роботою, недоїдаючи і недосипаючи, він — не раз і не два — запитує себе: а чи варто втрачати НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, навіть якщо вмираєш від самотности? Чи не обернеться це пізніше більшим злом? А коли у відповідь самому собі мовчиться, тоді він звертається до прабабці. І вчувається йому, що вона там, на кухні, помішує ложечкою цукор і киває головою…
Невдовзі учителі починають дивуватися. Не одразу, не вірячи власним вухам, але вже хтось з того подиву виводить у журналі «четвірку». І він — теж поступово, теж помалу, десь аж на кільканадцятій з ходу вирішеній задачі і на двадцятому за десять хвилин вивченому вірші — починає всерйоз підозрювати, що не дурніший за інших. І не можна сказати, що це відкриття залишає його байдужим.
Робота. Займає всі вихідні у навчальному році, а під час канікул — ще по дві доби на тижні. Висмоктує решту позосталих після форсованого навчання життєвих соків, і він повертається додому геть розбитий. Але з думкою про наступні вихідні. Робота виснажує до нестями, але й гіпнотизує, затягує, манить.
За цю роботу дорослі отримують солідні гроші, але він — неповнолітній і не має ніякого юридичного права працювати на тиждень тридцять шість годин з нічними, не кажучи про додаткові сорок вісім годин під час канікул, без систематичного медогляду і без попередньої згоди батьків, а отже, — немає права на вибрики. Його шеф — бухгалтер, вміє рахувати кожну копійчину і там, де є можливість витрачати удвічі менше, витрачає менше втричі. Дорослий давно би начхав на місячний заробіток у шістдесят гривень за ТАКУ роботу, але не він, про людське око — улюблений племінник свого шефа, школяр з нахилами юного натураліста, що любить приїздити до дядька на відпочинок. Насправді ж, пунктуально з'являється на своєму робочому місці. Постійний, як все, що мало бути тимчасовим.
Сріблястий бус з наліпленою на борту щасливою фізіономією золотої рибки теж вочевидь любить щоранку заїжджати до цього дядька, а ділові вантажники люблять зносити до його володінь ящики з кормами.
Перша настанова юним натуралістам виголошує: «Усі корми мають бути тільки живими, свіжими і чистими». Якщо запитують самого натураліста, він неодмінно додає, що живі корми зазвичай пручаються, верещать і дряпаються. Не хочуть бути кормами. Навіть свіжими і чистими — не хочуть.
Друга настанова: «Чистота, вентиляція і тепло!» Завзятий натураліст, якщо просять, залюбки дописує нижче: залишки корму щоразу необхідно прибирати, пісок просіювати щомісяця, воду змінювати щотретій день, а люмінесцентні лампи — після тисячі годин роботи.
Що ще? Помилкою є вважати, ніби ТІ, що у клітках, неповороткі, ліниві і неспостережливі.
Помилкою є називати клітки — клітками. Для них придумали шляхетнішу назву — тераріуми. Їх оздоблюють гірками з каменю, брилами черепашника, міцними гілками, колючими кактусами і мислять собі, що вся ця туфта нагадуватиме їхнім мешканцям рідну домівку.
Плазунів, яких утримують у тераріумах, теж люблять називати ефектніше — рептиліями. І всюди присобачувати латину.
— …Ти будеш працювати на одного типа, який мене дуже цікавить, — заявив якось Славко, — з професійного боку, звісно. Я кілька разів стикався з ним — він головний бухгалтер на братовій фірмі, — і в мене виникли деякі підозри. Я попитав у хлопців — і знаєш, підозри зросли. Скажи мені, яке в тебе хобі, і я скажу, хто ти. Щоб ти знав, він набирає собі працівників за зростом: усі мають бути нижчими за нього… Так що рости далі тобі небезпечно. М-м, смакота! А я мав би сидіти зараз у деканаті над методичками… Діагнозу я йому поки що не можу поставити, але передбачаю так звану амбітендентність особистости, коли, з одного боку, — схильність до авторитаризму, нігілізму і інтолерантности, а з другого — комплекс неповноцінности, хворобливої невпевнености аж до мазохічного самоненависництва і аутоагресії. Усе це, на щастя, сублімоване у більш-менш прийнятні форми… Перекладаю для таких чайників, як ти, чоловіче: я б тобі НЕ РАДИВ з ним зв’язуватися!