«Так тобі й треба!», — заявляє вже у ролі повноправного господаря глузд.
Відтак, приводячи до себе після школи якусь дівчину, він того ж вечора акуратно відпроваджує її додому. І найпізніше до ранку благополучно забуває її.
Поняття «зустрічатися» взагалі не існує. Добиватись, упадати, осипати подарунками чи компліментами, вигадувати, прибріхувати, теревенити і вислуховувати чужі теревені… За його особистою статистикою, на одну, яка ламається, припадають дві, що погоджуються одразу, ледве зачувши, що у нього окрема квартира.
Інколи, вказуючи якійсь із дівчат на вихід, він наривається на лемент, плачі, істерики, жбурляння сумочками і дурнуваті запитання на кшталт «Невже я тобі зовсім не подобаюся?». Після таких прощань він закривається на десять замків і довго насолоджується усамітненням.
І тоді Славко, дивлячись на все це з висоти свого досвіду, скрушно, але надзвичайно тактовно зауважує: «І що всі ці ляльки в такому ідіоті, як ти, знаходять?»
…Лікар повернувся опівночі.
Андрій якраз закінчив читати казку, бо Віра ніяк без казки не бажала засинати. До того вони їли на кухні пиріжки пані Марії. Віра малювала капловухого ведмедика, Андрій тим часом вчив дитину рахувати. Дитина по-королівськи поблажливо дозволяла себе вчити, не забуваючи пропускати всю його науку повз вуха.
Остап з кімнати не вилазив, і це було єдиним плюсом. Усе решта в житті було велетенським мінусом.
Лікар повернувся опівночі й кілька разів вжив у розмові місцеві діалекти.
Виявилось, що машина заглухла на півдорозі й довелося чекати на таксі. За такої погоди!
— Слухай, Андрію, може, залишишся ночувати? Там така… погода!
— Ні, дякую! — різко, дуже різко відповів Андрій.
Лікар округлив очі.
— Мені треба… бути в одному місці, — спробував залагодити свій промах Андрій.
— Добре, якщо треба, — дещо розгублено погодився лікар.
І Андрій притьмом вилетів на свіже повітря.
Яка там видалася погода! Важкий рок і скрипка. «Стінг» і Ванесса Мей. І вітер яко соліст на велетенській арені міста. І світломузика з розбурханих хмар і помаранчового місяця.
Рвала струни скрипка, ревла бас-гітара, хуртовинило вулицями й парками налетілим зі сходу циклоном. Било в груди, в лице, в очі, у вікна й двері, в дерева й світлофори, шматувало, шарпало, крутило, жбурляло піском і листям, вищало і зойкало і не бажало вщухати…
Бог бавився.
Андрій несподівано для себе опинився на трамвайній зупинці, тій самій, де зустрілися в прадавні часи його батьки.
Бог бавився, як малолітній шибеник.
Ні, він не був аж таким наївним, щоб сподіватися, що дороги його батьків можуть коли-небудь перетнутися. Так само, як ніколи вони не стануть такими неймовірно, юними, якими знала їх ця зупинка.
Але ніхто не заборонить йому сісти тут і поплакати.
Бог бавився, як малолітній шибеник, що тримає в руках пускову установку атомної бомби.
Андрій сів, але не заплакав. Він побачив. План. Готовий план.
Готовий план убивства.
Наче той чекав на нього на цій зупинці, холодний і мовчазний на тлі нуртуючої стихії.
З Андрієм такого ще не траплялося. Він ніби йшов і ніби стояв, ніби завертав, але водночас прямував просто до мети. Ніби пам’ятав, куди йде, і знову забував.
Морок крокував поруч, підтримуючи й підбадьорюючи його. Старий добрий морок.
Щось відбулося, а він ніяк не міг збагнути, ЩО?
…Захеканий, він зупинився. І раптом скам’янів. Перед ним постав з темряви будинок, і він міг заприсягтися, що вже бачив цей будинок саме у цьому ракурсі, бачив саме з того місця, де зараз стояв. Дежа вю?
Вітер штурхонув його у плечі.
ІДИ!
Двері відчинилися легко, без спротиву. Важкі броньовані двері. Ніби чекали.
Чийсь здивований окрик ковзнув свідомістю, але Андрій не звернув на нього уваги.
ДАЛІ!
Ось і сходи. Він більш ніж впевнений, він знає, що вже йшов цим шляхом, але тоді у його руках було щось пласке й холодне, що водночас обпалювало руки вогнем.
ТАМ!
Він дещо втратив орієнтацію, але смуга світла з-під дверей вказала йому напрямок. На сто відсотків правильний напрямок.
Морок блукав кімнатою, вмирав під світлом настінного бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок з прадавніх часів жив у ньому.
ПРИВІТ!
Праворуч біля стіни біліло ліжко. Андрій ступив ближче (щось заважало йому дивитися), ще ближче, ще…
Два ножі з білими пластмасовими колодочками рвалися з тіла і ніяк не могли вирватися. Крови майже не видно. Зате видно ОЧІ.