Він розгинає спину і, не піднімаючись з колін, знімає приборканою рукою пласку холодну слухавку, кладе її на тумбочку і цифра по цифрі обережно набирає перший номер зі списку під літерою «к». Навіть не прочитавши прізвища перед номером. Вони з батьком на це не мають часу.
У кухні, опріч висохлої за п’ятдесят дев’ять годин його відсутности горбинки хліба та пачки «Мівіни», нічого їстівного не знайшлося. Запасів не робив, бо не мав холодильника. Жив, як король, якого завтра мають стратити.
Скороспілих макаронів не хотілося. Хоч-не-хоч, доведеться йти замовляти мисливські сосиски зі смаженою картоплею. Або піцу. Або… Що б то ще таке легеньке замовити на голодний шлунок?
У двері подзвонили. Серце сіпнулося так, наче йому загнали скалку під ніготь. Нервовим зробилося його серце, тортуроване невблаганними людьми і невблаганним часом.
На порозі стояв Славко. У чорній сорочці, піджаку в жовту клітинку, краватці кавового кольору, напуцованих шкарах і без окулярів.
Не те, щоб Андрій не любив класики в одязі.
Він не любив, коли друзі, вбрані за вищим класом, виглядають аж надто загадково: чи то на випускний бал зібрались, чи то на похорон.
— Треба побазарити, — коротко мовив гість і відійшов до сходів.
— Одна умова, — сказав Андрій, одягаючись і всоте пробуючи витягти із серця скалку. — Йдемо туди, де можна попоїсти.
Славко якось дико глипнув на нього, проте промовчав.
Місто зустріло їх млявими сутінками, підсвіченими кольоровими вітринами з новими колекціями одягу в стилі чого-вилупився-ти-такого-і-так-не-матимеш та рідкісними порожніми столиками під відкритим небом, поміж якими тинявся вітер в обіймах з пожмаканими обгортками, целофановими мішечками та іншими пам’ятками базарного дня. Переповнений пасажирський транспорт, безрадісно сновигаючи туди-сюди, спалював рештки кисню.
Андрій відзначив про себе, що його рідне місто теж пережило метаморфозу.
За його відсутности безперервні шквальні дощі встигли обчесати будинки з ніг до голови, поскидати з дерев ще зелене листя, наситити повітря вогкістю та вірусами, залякуючи пізніми світанками та ранніми приморозками. У результаті місто геть забуло байки про золотокосу красуню-осінь. Не бува такої. Виродилась. Непривітною, гниленькою і безкосою видалася цьогоріч осінь.
Андрій глянув під ноги. Жовтень. Місяць зморщених шурхітливих трупиків.
Серце сіпнулося. Кат задоволено потирав руки. Мав тих скалок до біди і трохи.
— …Алло, — відповідає сонний чоловічий голос.
У горлі миттєво згоряє вся слина. Зараз виявиться, що дзвінок навмання у ніч — помилка, та ще й втрачені дорогоцінні секунди. Ось зараз…
— Що робити, коли у серці — ніж? — питає він, щосили притискаючи до скроні слухавку. Як самогубця — револьвер.
— Що-що? Ви тверезі? Друга ночі!
— То ви… не знаєте?
Говорити боляче. Плакати — ще болячіше. А лежати з двома ножами у тілі?
— Чому ж? Знаю, — розбадьорюється голос. Безнадійливий, як Бог у катівнях. — Коли у серці ніж — роблять торакотомію. Але з таким діагнозом до цього не доживають.
— Він ще живий.
— Хто? — моментально прокидається голос із ночі. — Звідки ви дзвоните?
— Дудій Ігор Васильович, вулиця Личаківська…
— Ігор?! Що з ним?
Щось усередині потерпає через втрачені секунди.
— Я ж кажу: ніж у серці.
Трубка змовкає лише на мить. Нарешті видно, що той голос навчений реагувати блискавично.
— Пункцію. Негайно! У Ігоря в кабінеті має бути укладка. Дуже довга голка і великий шприц. Я вже скеровую до вас «швидку» і сам буду за… чотири хвилини. Операційна теж буде готова, але… це задовго. А, хай йому!.. Слухайте уважно. Намацайте спочатку на собі з лівого боку нижній край ребер і кут, де ребра з'єднуються з грудиною. Якщо ви не повні, то це не важко. Намацали?
— Так.
— Ось у цей кут угору, з нахилом тридцять градусів досередини треба просунути голку. Поки не відчуєте провал і не з'явиться кров. Знаю, це звучить жахливо… ви ж не медик? Ні? Тоді не беріться. Мені важко вести машину з увімкненою мобілкою. Просто спробуйте нас ДОЧЕКАТИСЬ, чуєте? Все.