…Спочатку вмикається крик, потім світло і нарешті — паніка. Щось він зробив не так!
Рвучко зірвавшись на рівні ноги, встигає помітити білу стіну, жовті плями на ній… заточується і падає на коліна. На вишневому килимі — теж жовті плями. Кілька разів кліпає очима — і плями зникають.
Лишається біль і якась сльозлива злісна жалість. Чому йому ніхто не допоможе? Чому всі його покидають? Невже він такий поганий?..
Зовсім поруч, рукою подати, — шалена метушня, короткі викрики незрозумілою мовою, біганина, стукіт і брязкіт, але всі ці звуки занадто неосяжні, занадто чужорідні для його свідомости, їх можна легко зігнорувати, відкинути, списати на рідну шизофренію, — а ось забиті коліна — це важливо. Можна сказати — найважливіше.
Більше він не спіймається на їхні гачки. Заповзе, заховається за цим ось журнальним столиком і валятиметься тутечки на м’якому килимку, скільки душа забажає. А всі нехай ідуть до дідька.
— Треба витягти ножі, так ми його не довеземо!…
— Не треба, він помре!
— Він і так помре! Добре зафіксуйте інтубаційну трубку. Так є там друга вена чи ні?!!
…Він затуляє вуха долонями. Так значно краще.
А спальня — у фантастичних кольорах бузку і вишні. І їй байдуже — тут кохатимуться чи відходитимуть до іншого світу.
Стоп. Не забувай: тебе це більше не стосується.
— Тони глухі. Тахікардія. Як зіниці?
— Йому болить.
— Морфін пішов? Введіть кетамін, триста.
— Тони дуже глухі.
— Корглікон! Дексаметазон! Що у нас з тиском?..
…Накритися б зараз пуховою ковдрою з головою і…
Але цей вереск і крізь ковдру прорвався б електродреллю з тонким свердлом. Пригадує, що чув його раніше, цей вереск, — він уже раз приводив його до тями.
У дверях вродився бородань у пожмаканому халаті на плечах. Намагається щось сказати, але всі занадто зайняті, щоб зреагувати.
Їхні погляди зустрічаються, бородань киває позад себе і промовляє: „Там діти“. Слів не чути, можна зрозуміти лише з рухів губ. Які діти? Нема там ніяких дітей, нема, чуєте?
— Розведи дофамін, ампулу, постав паралельно.
— Занадто довго ми бабраємось. Носилки!
— Не довезем!
— Дайте мені доступ до серця, все решта — дурниці!
— Шок — дурниці?!
— Я тільки хірург! Носилки! Шок — ваша проблема, пане анестезіолог.
— Помиляєтесь! Ви…
…Він щільно причиняє за собою двері. Бородань теж кудись зникає (по ноші?). На майданчику другого поверху залишаються тільки він і…
ДІТИ.
Коли його перестане тягти на подвиги?
Віра — у піжамі, з косичками — стоїть біля сходів, тримається за перила і кричить. Пронизливо, затято. Зупиняється перепочити і знову кричить. Ніби її ріжуть.
Остап ховається у своїй кімнаті — двері розчинив навстіж, а переступити поріг несила, — лише задубілим поглядом прикипів до дверей батькової спальні і морщиться, коли крик сестри стає особливо дошкульним.
Хвилину тому Андрієві Шелепінському здавалося, що найстрашніше — позаду.
А найстрашніше — ось воно.
„Цікаво, що вони встигли побачити? І що буде, коли повз них понесуть ноші з їхнім батьком?“
— Так, народ! — бадьоро і безсовісно починає він наступ на цих дітей, не маючи в голові жодної думки, жодної програми дій. Свідомість його ще сидить там, за журнальним столиком, колисав біль у колінах і молиться, щоб не чіпали. — Мене звідти витурили, уявляєте?
Він спантеличено розводить руками, мовляв: подуріли вони там, чи що?… І нова, запізніла на цілу хвилину думка ошпарює окропом: „А раптом я з ніг до голови обляпаний КРОВ'Ю?“
Запізно. Вони повертають до нього голови і втуплюються у нього очима… Прокинутись би, негайно і без права повернення у цей жахливий сон.
— А ну їх всіх! — махає рукою, не витримуючи їхніх поглядів. — Краще ходіть покажіть мені вашого комп'ютера. Я бачив у тебе веб-камеру, Остапе. Віро, хочеш побачити себе в кіно?
Він простягає їй долоню досить рішуче, залишаючи при цьому право вибору за нею. Будь-яка дія породжує протидію, тиск породжує опір, напад — захист. А все разом може призвести до реанімації.