„Добра анестезія, хлопче, — сказав би на це один знайомий хірург. — Усі нерви знечулились. Можна тяти“.
На що один знайомий кат відповів би: „Нічого, ми почекаєм, поки ваш наркоз випарується. І ось тоді почнемо“.
Шість днів, а він навіть не почав діяти. Хоча… що можна встигнути за шість днів? Хіба створити світ.
…Батько дав зупинку у приймальному відділенні.
Миготіння дороги у світлі фар, скрегіт гальм, велика махіна лікарні, що постає серед ночі втіленням чиїхось нічних жахів; люди в лікарняних костюмах і халатах — одні біжать до „швидкої“, інші вивантажуються з неї, з-поміж них маячить чоловік, якого ніхто не питає, чому він у такій, здавалося б, недоречній піжамі, а він і не пояснює, що його зігнали з ліжка і не дали часу переодягтися; ноші, які швидко перекладаються на каталку, лампи денного світла у вестибюлі і стійкий запах неминучости, реальности сну, — все це відсовується на задвірки свідомости, щойно жінка-лікар у накинутій на костюм безрукавці встромляє у вуха слухавки, торкається блискучим диском батькових грудей, змінюється на лиці і навалюється обома долонями йому на груди.
— Перевірте зіниці, він дав зупинку.
Усе-таки, понтовий у лікарів сленґ. Дав зупинку. І головне — всі знають, що робити!
— Є реакція!.. Ретрактор!..Де спирт? Спирт мені на руки!.. Хто знає його групу і резус?.. Станьте на мішок, я маю третю плюс!.. Підколотись і на сумісність, цито!.. Зробіть „зелену“ дорогу!.. На стіл його, вже!..
Лікарняний сленг. Для невтаємничених — набір безглуздих фраз на тлі безглуздої метушні.
Але навіть для невтаємничених вислів „дав зупинку“ нічого доброго не віщує.
Каталка в оточенні групи людей на повному ходу протарабанює повз Андрія Шелепінського і влітає до вантажного ліфта. Мізерно коротку мить він бачить Того, хто лежить на ній.
У „швидкій“ він сидів біля шофера і назад не озирався.
Тепер він розуміє, що його нахабно обдурили.
Батька НЕМАЄ.
Чиєсь безвільне посіріле тіло, яке дозволяє робити із собою все, що кому заманеться, — це не батько. Батько не дозволив би безперестанку вливати у себе якусь гидоту з пляшок, не дозволив, щоб йому встромили до рота товсту трубку і щось накачували досередини гумовим балоном, схожим на м'яч з регбі. Категорично не дозволив би, щоб чоловік у піжамі раптом заліз руками йому ДО ГРУДЕЙ і щось почав робити з тим, що мало би бути серцем.
Він — невтаємничений, але цей ЗАПАХ — нудотний, солодкавий, яким обдало його з каталки, — не віщує нічого доброго.
То кажете, — батька немає?
Він кидається до сходів і вже на бігу випитує у зустрічних, де операційна.
Не можна зупинятися на півсходинці. Треба дійти до кінця.
…Міліція забирає його якраз перед дверима операційної. Напрочуд ввічливо і без зайвого ажіотажу.
За п'ятдесят дев'ять годин і три дні він все ще не матиме уявлення про те, чим закінчилась ота операція.
Чи здійснилася його колишня прихована мрія.
…Не дозволив собі піти на вулицю, заки не навів у квартирі глянцю. Це зайняло добрих три години, і хоч він дуже старався, це прибирання йому погано давалося.
Контрастний душ, попри його безперечну ефективність, має одну суттєву ваду: без гарячої води він аж ніяк не контрастний, а позаяк опалювальний сезон ще не почався, то… точно: пийте, діти, молоко, будете здорові! Іншими словами: радійте, що маєте холодну воду, бо можна і її не мати. Ха-ха…
Андрій, як завжди, радів. Під крижаними струменями. Зціпивши зуби.
Але чомусь очікуваного полегшення не спостеріг. Організм тихенько скімлив у якомусь передчутті.
Вже за порогом Андрій повернувся напитися води. Палило по-чорному.
Офіційна версія вилазки з хати виголошувала: „По пиво і каву!“ У існуванні неофіційної Андрій ще не зізнався навіть самому собі.
Кволе жовтневе сонце, як провокатор, блимнуло з даху одного з будинків, що навпроти, і сховалося за димарем.
Уродженець асфальтованого світу, Андрій рідко бачив справжній захід чи схід сонця: щоб і лінія горизонту була, і повна палітра фарб. Цегла, камінь і бетон — скільки себе пам’ятає — надійно заступали видноколо.
Уявив собі пустелю замість міста і на мить пошкодував, що не народився змією. Довершеною у своїй єдності з середовищем. Ідеальною для втеч і переховувань.
Але нічого не вдієш: він — від пилюки на кросівках до пилюки у легенях — міщанин. Принаймні, до одинадцятого жовтня.