Не його тип обличчя однозначно.
Чому ж він так довго його розглядає? Може, тому, що це перше привітне обличчя за стільки непривітних днів.
— Я не збираюся бігати містом і розголошувати цю інформацію. Лише я буду знати. Мушу знати.
Як ще їх просити?
Вона поправила заколку. Дивилась прямо, сірооко і трішечки збентежено. Так дивляться, коли не мають поняття, хто стоїть перед ними, а питати… не сміють?
— Вибачте, але я… не можу вам нічого сказати. Нам заборонили.
І зникла за непрозорими дверима.
…Ці двері він вивчить напам'ять. Ці крісла наб'ють йому оскомину. Ця лікарня стане йому снитись.
Він приходитиме сюди п'ять днів поспіль, питатиме одне і те ж саме і годинами чекатиме на відповідь. Інколи його навіть не проганятимуть. Додому він вертатиме ні з чим.
Але той перший свій візит він відкладе на поличку пам'яти, щоб при нагоді розібратися, що трапилось?
Чому, ламаючи голову над своєю велетенською проблемою, він раз по раз, потайки від самого себе, повертатиметься в думках до цієї дівчини, що не в його стилі?
Чим ця дівчина з чужою системою координат зачепила його на відрізку народження-смерть, щоб замість пошуків виходу з пастки він взявся переглядати позначки на власних осях абсцис і ординат, і усі ті позначки, усі колишні імена, голоси, губи, руки, тіла… раптом виявились нечіткими, бляклими, майже стертими часом і відстанями? Безслідними?
…Відкривши свіжокуплений блокнот, призупинившись і призадумавшись, Андрій написав: „День перший“, а під ним: „Магазин — лікарня — дім. Нічого“.
Подумав і дописав: „- 273 градуси Цельсія“. Фізики стверджують, що ото і є абсолютний нуль, абсолютне ніщо. Не мав причин їм не вірити.
…Накрившись ковдрою з головою, Андрій спробував заснути. Але холод володарював нестерпний.
Заплутані в хмарах рідкісні зірки давали занадто мало світла, щоб можна було зігрітися, вижити і дочекатися заблукалого сонця.
Але вмирати швидше, ніж за шість… точніше, вже за п'ять днів, він не збирався.
— …Шелепінський Андрій Ігорович, вісімдесят третього року народження, проживає… О, а проживаємо ми не далеко, не близько, аж у Новому Місті. Це там, де податкова? І ми збиралися пішачком з Личаківської туди затьопати, чи, може, таксі зловити? Не чую.
— Ви вже про це питали. Пішки.
— В нуль годин двадцять хвилин за місцевим часом в погоду, не зовсім придатну до піших прогулянок, так? Знову не чую.
— Я свою роботу виконав і міг іти куди завгодно.
— А чому ми не захотіли переночувати у потерпілого, який в нуль годин вісімнадцять хвилин пропонував нам залишитися?.. Мені купити слуховий апарат?
— Не хотів.
— Чому ж тоді о другій нуль три ми вернулися до дому потерпілого?
— Ви можете не звертатись до мене в першій особі множини?
— Ой, які ми грамотні? Перша особа множини. А огріхів наробили до біди і трохи.
— Я не робив… огріхів.
— A-а, то так все було заплановано: покрутитись біля будинку півтори години, почекати, поки всі заснуть, піднятися на другий поверх, зробити свою чорну справу, спуститися і… тут, як назло, до передпокою заходить Троцишин Антон Федорович, який о другій нуль три (всі свідчення, як бачите, напрочуд точні) закрив гараж і зайшов поставити квартиру на сигналізацію, отже, заходить він і бачить нас посередині холу. Що робимо ми? Зметикувавши, що він з перестраху не розбере, чи ми щойно увійшли чи збирались виходити, ми знову підіймаємось нагору, розігруємо плач і скрегіт зубів…
— Я нічого не планував, не робив ніякої чорної справи, я вже все розповідав!
— Розповідали, аякже. Що змерзли і завернули погрітись, аж раптом почули підозрілий шум і побігли подивитись. Мовчки і не відповідаючи на досить здивований вигук свідка.
— Вигук — не запитання, на нього не обов’язково відповіда…
— Ви — садист, Шелепінський Андрію Ігоровичу, рафінований садист, який заздалегідь купив ножі, може, ще навіть не вибравши жертви, але винюхуючи її у величезному місті і чекаючи нагоди! А може, у вас був вагомий мотив? Для двох ножів повинен бути досить вагомий мотив… Так на чому ми застрягли? А! Ми застрягли між дванадцятою двадцять і другою нуль три двадцять дев’ятого вересня дві тисячі першого…
— Я не купляв ніяких ножів.