„Я не згоден з вашою казкою“, — зціплює він зуби, силоміць відбиваючись від спомину про позавчорашню… чи, може, вчорашню ніч.
У казці ніхто не залишає немічних героїв самотою посеред недоброго світу, населеного різними придурками.
Спазм виявляється настільки сильним, що, якби напередодні він щось з’їв, це „щось“ уже було б на тротуарі. Кілька перехожих квапляться перейти на другий бік вулиці.
Спомин не збирається переходити на другий бік вулиці. Стоїть поруч, притримуючи за лікоть і пильно вдивляючись впалими очима.
А перед очима стирчать ножі.
„День другий“. Заголовок вийшов поквапливий, обнадійливий і… що не каліграфічний, то факт.
Як казали його перша вчителька: „І що ти, Андрусику, будеш робив, коли тебе візьмуть до армії? Мама ж твоїх листів не прочитає, дитиночко“.
Андрусик виріс, але до армії не потрапив. Не набрав мінімуму необхідної ваги. І певно, вже не встигне набрати.
Ну до чого ж паскудний характер! Щоб відмазатись від армії, люди тисячі вивалюють, а йому так легко зійшла ця біда з рук, — мав би ридати від щастя.
„А ти, дитиночко, у чорний гумор вдарився“.
„Більше не буду“, — пообіцяв він своїй першій вчительці, сховав блокнот, допив шпарку каву і пірнув у сіру мжичку.
Організм іще не відійшов від учорашнього холоду. А здавалося — змалку привчений до низьких температур!
Паскудна осінь. Ні грама світла у світі.
…Щосуботи пані Марія стабільно ходила на закупи. І раніше її стабільно підвозив Антон Федорович Троцишин.
Головний свідок обвинувачення.
Андрусик виріс, але так і не зрозумів, за що його так не люблять люди.
— …Пані Маріє!
Простримівши дві години і двадцять хвилин під аркою, що нависала над входом до базару і зовсім не прикривала від всюдисущої вологи, Андрій лише з другої спроби спромігся на більш-менш гучний вигук.
Пані Марія йшла пішки, і заклопотаність осідала неприємними краплями їй на лице, на плащ, навіть на черевики.
Йшла людина, яка не любила його палко, всіма потайними фібрами своєї душі.
— Ви?
Подив дещо видозмінив звичний вираз не-розумію-чого-вам-треба у її очах. Дякувати Богові, хоч зупинилася, бо він боявся, що доведеться бігти за нею підтюпцем, спілкуючись з її потилицею.
— Доброго дня… пані Маріє. Я вас не затримаю?
Нотки майбутньої застуди у голосі явно дали про себе знати.
„Почекай трішки. Днів з п’ять. Будь ласка“.
— Добрий!.. Де ваш светр? А парасоля? О Господи! Ви геть посиніли! — зненацька накинулася вона на нього.
„Порушення відтоку“, — хотів був вразити її своїми знаннями, але не встиг. Дзвінкий пчих зіпсував йому всю малину.
— Пробачте!
— Ну, ось, а я що казала?!.
— …Чого стали на проході, обходь вас?..
Вони відійшли убік.
— Я хотів би дізнатись… якщо ви знаєте, звичайно…
— Я знаю, що ще трохи — і ви застудитесь.
„Ну, припустимо, двічі на день застудитися неможливо“.
— Тут неподалік моя знайома живе, вона давно запрошувала на чай з малиною. Думаю, для вас підшукалося б зайве містечко за столом. Там і поговоримо.
Якби арка, що знаменувала базарний вхід, впала і тріснула його по маківці, він би не був такий вражений.
Ні, погляд начебто далекий від поблажливости. Може, вона його з ким сплутала?
— Добре. Я хотів сказати — ні. Тобто… Ви можете мені дати домашню адресу Антона Федоровича?
Ось.
— Антона? Навіщо?
Починається.
— Мені потрібно з ним переговорити.
— Про що?
Невже вона не в курсі?
— Про міфи Давньої Греції. Люблю подвиги. Чужі.
Поки вона стояла і дещо оторопіло дивилася на нього, мжичка нахабніла і вже хазяйнувала під його курткою, як у себе вдома.
„Та застуджений я вже, не старайся так..“.
— …Антоновича, п’ять. Здається, восьма квартира.
Правильно, нема чого довгі теревені розводити.
— Д-дякую, — відповів їй і пошкандибав на маршрутку, муруючи на швидкостиглому цементі стіну навколо думок про чай з малиною. Забаришся — і не втримаєш ці крамольні думки під замком. Доведеться повертатись і напрошуватись у гості.
…Антона Федоровича, як і слід було очікувати з Андрієвим щастям, дома не було.
Умостившись на тролейбусній зупинці якраз навпроти його під’їзду, Андрій з хот-догом та мінералкою заповзявся чатувати на свідка.
Крізь мжичку ледь-ледь просвічувалися розмиті обриси сонця.