Вижити і дочекатись у цьому житті заблуканого світила — о, це майже нереально.
Дні такі настали — не дні, а ліниві вареники: робота до рук не бралася, сиди собі, як пан, і чекай.
Що легше за це? І що важче?
…Отже, „День другий“. Андрій взяв ручку і написав: Пані Марія. Нічого».
Подумав і дописав: «+38,4 градуси Цельсія». Як кажуть медики: вам не здається, що у вас гарячка?
Треба було купити… оте заморське, шипляче, що кинеш у воду, — і одразу стаєш, як редисочка. Чи як огірочок?
Все ж справжні патріоти вибирають рідний аспірин.
«Холод змінився спекою. По аспірин треба йти до аптеки. Задалеко».
— …Вам зрозуміле питання… м-м… Коваль Марія Семенівна?
— Для чого йому адвокат, не розумію?
— Шелепінський Андрій Ігорович підозрюється у скоєнні замаху на життя Дудія Ігора Ва…
— Не МОЖЕ бути! За що?!
— Усі ми хочем про це дізнатися, тому я тут.
— О Боже! Я його бачила… сьогодні зранку. Ні-ні, цього не може бути…
— Так-так, цікаво. І що він хотів від вас?
— Адресу… Заждіть. Покажіть мені спочатку ваші документи.
— Прошу.
— «Центр юридичного захисту»… Ні, Андрій не міг цього зробити…
— Чому ви так вважаєте?
— Як чому? Я знаю його… два, так, два місяці. Він, як би вам пояснити, він дуже… боїться, що хтось його пожаліє. Він буде вам в очі говорити капості, але водночас намагатиметься хоч чимось бути вам корисним. На нього не можна ображатися… Віра — так вона за ним просто пропадає, а діти, вони ж усе відчувають. Я розумію, що почуття не мають ніякого стосунку до справи…
— Ні-ні, все дуже цікаво, продовжуйте.
— Ви не бачили, якими очима він дивився на Ігоря Васильовича. Мені здається, що… якби Ігор Васильович зажадав від нього вмерти в тій же хвилині, він би тільки запитав, у який спосіб це краще зробити.
— Вам не здається це дивним?
— Можливо. Але коли я його сьогодні побачила, він нагадав мені мого сина… коли Богдан лежав при смерті. Я аж пере лякалась, розгубилась… не знала, що маю для нього зробити. Він же не прийме допомоги від будь-кого, а мені… так стало шкода його, що коли він пішов, я довго стояла і дивилась йому услід… Вибачте, я не плакала, відколи поховала сина.
— Дякую за розповідь.
— Але я нічого вам до пуття і не сказала…
— Навпаки, ви дуже допомогли… слідству.
«День третій». Андрій закрив блокнота і саме вчасно підвів очі. Антон Федорович вийшов з тролейбуса, підняв комір куртки і, не оглядаючись, попростував до пішохідного переходу.
Хоч що кажіть, а людина без машини має не такий солідний вигляд.
— Як справи, Антоне Федоровичу?
— Андрій? Звідки ви тут узялися?
— Я тут…кх… гуляю. Можна вас запитати?
Чи всі тепер при зустрічі з ним відводитимуть очі, чи це минеться?
— Що сталося? Я від небоги їду і…
Ясно, хочете відпочити, прийняти ванну, чаю з малиною попити…
«Дався тобі той чай!»
— Я не затримаю вас…кх…довго.
— Що з вашим голосом?
Що там голос! От гарячка, ото — сила. Жити не дає… конкретно.
— Скажіть, будь ласка, чому ви у своїх свідченнях заявили, що…кх… коли побачили мене у передпокої, то вирішили, буцім я щойно спустився з другого поверху?
— Ви… стояли лицем до вхідних дверей.
— Я міг обернутися, зачувши ваші кроки, але я НЕ МІГ стояти лицем до вхідних дверей.
— Я не сперечаюся, можливо, ви тільки обернулися…
— Чому ж ви не сказали оте «можливо» слідчому? Ви ж не бачили, щоб я спускався сходами, але вам так ЗДАЛОСЯ. Чому ви те, що вам здалося, подали, як факт?
— А ви хто — слідчий? Чому ви на мене нападаєте? Ви що, спеціально чатували на мене тут? Йдіть звідси, поки я не викликав міліцію.
І Антон Федорович хутко попрямув через вулицю.
«Люди часто власні припущення перетворюють на реальний факт, коли хтось авторитетний висуває ті самі припущення, і деталі, які не стикувалися раніше, тепер стають несуттєвими, перекреслюються, забуваються. Послужлива фантазія домальовує моменти, яких бракує, інколи настільки виразно, що люди починають вірити, що так саме і було насправді, вірити беззастережно, та ще й переконувати у власній правоті інших. Люди дуже часто за власним бажанням стають сліпими. А все тому, що не хочуть зайвий раз думати, аналізувати, коли бачать перед собою просте і наглядне пояснення. І їх буває дуже важко переконати у помилковості їхніх суджень».