Я не знаю, злочинець він чи ні, але… його очі…
— Що з його очима?
— А ви не бачили?
— Якось не придивлявся.
— Ніби птах прокинувся від важкої сплячки, прагне злетіти до неба, бачить це небо, марив ним у снах, але крила не пускають, важкі, прибиті до землі. Благають про допомогу і водночас кричать, щоб не підходили занадто близько…
— А ви — поет.
— А ви не схожі на адвоката.
…Особняк його вітчима, м’яко кажучи, не вражав.
Цього разу маршрутку Андрій вибрав правильно і поки доїхав, залізний обруч навколо голови почав потихеньку розсипатись, але коли надійшов час виходити, відчув, що не може встати.
Рідний аспірин взяв і злісно над ним пожартував. Здавалося, ніби відбирає ноги.
«Чому я сюди приїхав? Навіщо? Може, поки не пізно, чкурнути?»
Розпач присів на сидінні обабіч нього, і Андрій вийшов з маршрутки.
Мусив рухатися, мусив кудись іти, мусив якось рятуватись від цього нестримного відчуття, від якого виразно відгонило прірвою. Мусив переконувати себе, що просто вирішує алгебраїчну задачку підвищеної складности.
Цей особняк колись, певно, мав солідний вигляд, але вже постарів, підупав на силі, змиршавів. Потрісканий асфальт у дворі, пооббивані сходи… Зате песик… песик чудовий. Рвався з прив’язі, обслинюючи своєю злістю навколишній ефір.
Андрій увійшов на подвір’я. Постукав. Довший час ніхто не відгукувався. Якби не песик, було б чутно падіння крапель з ринви в емальований збан.
Можливо, через застуду він нічого не відчував, а можливо, збайдужів. Бо увійшов з такою легкістю, ніби й не мама жила тут довгих п’ять років.
Двері так легенько прочинилися, що Андрій незчувся, як опинився під прицілом водяної гармати у руках білявої капловухої малечі. Хитрі оченята тішилися, як і має бути, з його безглуздого вигляду.
Андрій ледве второпав, ХТО перед ним.
— Здаюсь, — підняв він руки, отямившись від першого удару. — Я прийшов з миром, агенте нуль-нуль-сім. Вам привіт із Пентагону.
Малеча знітилася і чкурнула за двері. Але одразу наставила одне око і вухо, щоб, бува, чого не пропустити.
— Мама є?
— У, У…
— Це означає, — є чи нема?
Усі старші брати такі дурнуваті чи тільки він?
— …ма.
Ага. Так є чи нема?
— Добре, агенте. Передайте мамі привіт… із Пентагону. Тримайтесь. Батьківщина вишле вам гуманітарку.
Малеча писнула і знову заховалася.
Спостерігаючи за усім цим неподобством, песик ледве не захлинувся слиною.
Та-ак. Хоч куди кашлянеш — одні родичі!
Вже перетнувши вулицю, Андрій згадав, що не поцікавився, як малечу звати. Обернувся і…
Тюль на вікні різко гойднулася…
Надибав перше-ліпше кафе, сів у куточку і замовив чаю з лимоном. Три порції.
…Мама з’явилася, коли він допивав другу порцію.
— Я побачила, як ти зайшов сюди. Довго не могла повірити, що це справді ти. Багато часу минуло.
Вона ніколи не вміла до пуття розібратися з часом. Для Андрія час складався з чітко визначених проміжків, для неї — зі слів «недавно», «давно», «колись», «раніше»…
Тому Андрій точно знав, що вони розійшлися рівно п’ять років, три місяці і шістнадцять днів тому, а мама… Її мислення досі залишалось загадкою для нього.
— Сідай… мам.
— Ти… змінився.
А вона — ні. Боявся, що постаріла, що не впізнає її, що сприйме, як чужу.
— Тобі що замовити, мам?
Але — ні. Вона не змінилася. Може, мами не старіють взагалі?
— Теж чаю.
Не любила кави. Не любила нічого сильнодіючого. Обходила гострі кути, як могла. А не могла — вдавала, що кути — круглі.
— Без цукру, звичайно.
— Пам’ятаєш? — ледь усміхнулась.
Він усе пам’ятав. Не минало дня, щоб він не згадував її.
Мама.
Знайомо запекло в грудях. Отже, все о’кей.
— Я прийшов… подякувати за те, що ти переписала на мене хату.
— Це твоя хата. Твоя і прабабчина. Своїх батьків я майже не знала: вони померли молодими. Вона мене виховала і… і мені здається, що ти дуже на неї схожий.
— Я знаю. Чай охолоне.
— Вона померла, бо не витримала несправедливого звинувачення, — ні з якого дива промовила мама, опустивши погляд в чашку.
Він піймав себе на тому, що сидить з відкритим ротом. Усе своє життя мама частіше мовчала, зате, коли починала говорити, всередині все затерпало.