Вона не змінилася. Ніщо не змінилось.
— Ти знаєш, ЩО сталося, мам?
Короткий кивок. І жахлива, міцно притлумлена, але живуча підозра в очах — над чашкою.
Невже і мама?.. І вона теж?
— У кримінальній хроніці писали.
— А ти знаєш, що я працював у… батька два місяці?
Саме так: У БАТЬКА. Недавня трагедія навчила його називати речі своїми іменами.
Знову кивок.
— Ти завжди розшукував його. Я навіть боялася, що одного разу ти повернешся з ним за руку. Приведеш і скажеш: «Мам, а ось і ми!»
Знову слова, яких він не зміг передрікти.
— Мам, а ти знаєш?..
— Чай… справді охолонув.
Вона подивилася на нього з винуватою посмішкою, а в погляді хлюпотіла-переливалась підозра. Мов холодний чай без цукру.
«Справді, не знаю, що на мене найшло? Я сподівався, що ти мені допоможеш, мам. Вибач. Ти права: я вже дорослий, я впораюся сам. Або… не впораюся».
Але щось усередині заклинило. Гостро відчув потребу реабілітуватись, оббілити себе у її очах.
— А пам’ятаєш кішку… ми її Миша кликали? Я так і не зміг її втопити. Приніс до якоїсь баюри, висипав всю її сімейку з ранця і… не зміг. А одне кошеня, дуже смішне, почалапало до води, я його легенько підштовхнув, воно зарилось носом у воду і потім дуже довго тріпало мордочкою…
Усмішка її стала світлішою, радіснішою. Але підозра з зіниць не зникла.
— Я завжди вірила, що ти цього не робив…
— Але ж я їх лишив там, всіх шістьох! Навряд чи вони вижили в лісі.
— Ти дав їм шанс…
Прекрасна Дама, заради якої він колись був готовий на все, Прекрасна Сумна Дама… Встала, вкотре слабко посміхнулась і мовила:
— Вибач, але мушу бігти. Бувай!
Він і тепер готовий заради неї на все. Отже, все о’кей.
Блін!
Знову забув довідатись, як звуть її малечу!
…Після третьої порції чаю гарячка начебто відступила, але Андрій встав із-за столика мокрий, як хлющ.
«Тільки ідіот, який прагне захворіти на запалення легенів, вийде зараз на холодний вітер», — попередив його здоровий глузд, Андрій послухав, розрахувався і вийшов на холодний вітер.
Вогка сорочка вмить прилипла до тіла.
«До маршрутки — метрів триста, ноги підкошуються, очі піт заливає… Може, ліпше вмерти на місці, щоб не мучитись?»
Андрій підійшов до білого пікапа, що стояв неподалік і, дивлячись просто в очі легіню за кермом, поцікавився:
— Ви не могли б мене підвезти… додому?
Навряд чи він самотужки добереться бодай до зупинки.
У глибині кузова зареготали. Легінь похмуро оглянувся назад, відтак повернувся до Андрія:
— Нам по дорозі. Сідай.
Цілком слушне зауваження. Чому він стільки витратив на маршрутки?
Щось… чи вони теж його пожаліли? Бо навіть дозволили скористатися мобільником, коли Андрій згадав, що в хаті нема чого їсти. І нічого не взяли за проїзд.
Через десять хвилин йому під самого носа принесли піцу з печерицями та мінералку. Ще й побажали «смачного».
«Добре все-таки мати гроші», — подумав Андрій, кутаючись у ковдру і краючи піцу на шматки.
Але скоро гроші закінчаться, і знову все стане на свої місця.
«Четвертий день, — нагадав він собі. — І знову нічого».
Але на тривогу і страх вже не залишалося сил.
— …Шелепінська Ірина Богданівна?
— Так.
— Я адвокат вашого сина.
— Звідки у мого сина взявся адвокат?
— Ви впевнені, що все знаєте про свого сина?
— Ні, але… Адвокат? Не розумію.
— Його підозрюють у скоєнні замаху на… о, яка гарна дитина! Тільки не треба дядю обливати водою… Ірина Богданівна? Вам погано?
— Н-ні… Підозрюють? Він знову мені нічого не сказав! А я… Андрій не винен…
— Ви, як мама, повинні захищати сина, але істина…
— До чого тут ваша істина… Просто я знаю, хто винен.
— Хто?
— Здається, мені у житті лише двічі пощастило: коли народився Андрій і коли народився Богданчик. Ходи сюди, радість моя… — *
…ВІН з’явився в дверях кімнати, коли Андрій налаштувався тихенько пірнути в сон.
Слабкість та присмерк заколисали його, а тут з’явився ВІН.
«Двері. Я не зачинив дверей за розсильним. Треба ж!».
— Ти сам?
Швидко обійшов квартиру.
Андрій так швидко не зміг би. Він рухнутися не міг, не те що ходити.
«Треба ж!».
— Дуже добре.
Говорив нормально, спокійно. НАДТО спокійно.