А охорона Андрієва сиділа зараз у білому пікапі і сканворди розгадувала. Там у них цілий стос тих журнальчиків.
«Треба ж! Не пощастило. Дуже. Гм. Як завжди».
— Що поробляєш?
«Лежу. Хворію. А вам що до цього?»
Витягнув з внутрішньої кишені плаща складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його, дістав ручку — звичайну, стержневу, найдешевшу — і поклав усе це на ковдру перед Андрієм.
— Напишеш зізнання і підеш спати.
Застуда потужною хвилею затопила Андрія знову. Почало морозити. І лупити у скроні.
— Не переживай, я продиктую.
Був у шкіряних рукавицях. Не робив зайвих рухів. Час від часу кидав погляд на стільця, де лежала нарізана піца. Андрій не мав сили з’їсти навіть шматка.
«Голодний, чи що?»
НІ. ВІН дивився на НІЖ.
— Почнемо. Я, Шелепінський Андрій Ігорович… Давай-давай, не марнуй свого і мого часу.
Андрій чесно старався згадати ЙОГО ім’я, але нічого з того не виходило. Довелося витягнути з-під ковдри руку і взяти ручку. Холод шарпнув за серце. Від напруження знову розболілись очі. Чи від хвороби, яка тепер різниця?
— Може, увімкнути тобі світло, га?
Андрієві перехопило подих.
— Не надійся. Я не подам сигналу твоїм дружкам. Вже щось нашкрябав?
Андрій притиснув ручку до паперу. Ручка писала ідеально: не замерзла, не пересохла. З його щастям!
— Молодець. Далі. Зізнаюся… зі-зна-ю-ся, покажи, ти ж ненароком можеш помилок наробити… добре, пиши: в тому, що вбив свого батька, Дудія Ігора Васильовича.
Андрій підняв на НЬОГО очі.
— Хочеш сказати, що він ще живий? Вас усіх обманюють. Я впевнений, що вбив його. О, можеш так і дописати: впевнений, що вбив його. Чого так помалу пишеш? У школі не вчився? А, тебе ж лишали на другий рік… у якому класі, нагадай?
«Чого ти погоджуєшся? Протестуй! Кричи! Роби щось!»
— Написав? Крапка. З нового рядочка (все має бути грамотно, як каже твоя мама): прошу у всіх вибачення. Ну, й почерк у тебе! Тепер підпис. Чіткіше, чіткіше.
— «Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі, — спалахнули в пам’яті мамині слова. — Несторович. Остап не помилився».
Гарячка набирала обертів. Життя через п’ять років, три місяці і шістнадцять днів, повторюючись, збиралося піти від нього.
По-диявольському дивне відчуття.
— А тепер… Ти так само мовчиш і тремтиш, як під час нашого знайомства? Якби я не чув, як ти теревені точив з моїм сином, я б знову подумав, що ти німий.
— Ви сказали мамі, куди пішли?
— Твоя мама слухається мене беззаперечно і підтвердить моє алібі. Але ніхто нікого не шукатиме. Ти ж добровільно написав зізнання. Так само добровільно ти візьмеш зараз цей ножик і переріжеш собі вени.
Крик рвонувся з горла і одразу перейшов у кашель, надсадний, роздираючий, струшуючий кожну клітину тіла.
— Я забув тобі сказати: в тебе дуже поганий вигляд. Але такі, як ти, — живучі, тому я спочатку переконаюся, що ти… відійшов, а потім піду. Припини кашляти і берись до діла.
Припинити Андрій не міг. Глибоко усередині засів звір з кігтями і дряпав, дряпав горло до болю.
— Тоді я вимушений зробити все сам.
Андрій відчув, як на нього навалилися, схопили за зап’ястя. Шарпнувся, зірвав вільною рукою окуляри з убивці, той промахнувся і чирконув ножем трохи вище зап’ястя. Ясно-червона смуга і аж тоді — біль.
Раптом старе-престаре розкладне крісло не витримало подвійної ваги, затріщало і завалилося на правий бік. Вбивця сповз із ковдрою на підлогу.
Кашель втихомирився, Андрій переліз через перила з лівого боку, впав, відчув, як ножик черкнув його по нозі, спробував піднятись… На мить весь світ потонув у бурхливому всеохопному полум’ї.
«Яка ж у мене температура? Сорок?»
Холод обпік шию. Андрій не став чекати, поки вбивця чирконе ножиком і, заплющивши очі, якомога чіткіше мовив:
— Я самогубця. Я повинен перерізати вени НА РУКАХ. Не забувайте.
Правду кажучи, самогубці теж можуть різати собі шиї, але напевно більшість з них хоче, щоб їх врятували. Різати руки — не так безнадійно.
— Давай сюди. Руку, кажу, давай!
Андрій підняв ліву руку і шкірою відчув, як вбивця, схопивши її і піднісши до очей, примірився до зап’ястя ножиком.
Тоді Андрій розплющив очі, подивився на колись солідного чоловіка, який тепер постарів, підупав на силі, змиршавів… щосили стиснув праву руку і вдарив нею в короткозоре обличчя. Окуляри, які він досі міцно тримав у руці, розбилися ще при падінні, і тепер уламки скелець сипонули в обличчя вбивці. Той закричав і схопився руками за око.