— Як ви відчинили двері? І де був Троцишин у той час?
— Антон ще був у гаражі, з його ключа я давно зробив копію, ще коли ми відзначали його уродини, а він нічого не помітив…
— Піднялися ми по сходах…
— Чому ми, — я піднявся, зайшов до спальні Дудія, мені незручно було одночасно світити ліхтариком і тримати в руках два ножі, я сховав ліхтарика і включив лампу на стіні, я хотів подивитися, як він злякається, а він розплющив очі і відкинув рукою ковдру, ніби хотів встати, а я не знав, який ніж кращий, розмахнувся і вдарив обома, а потім я швидко побіг на вулицю, бо він міг закричати… якби він не відкидав ковдру, а тихенько лежав, то я би його не вбив…
— А тепер ми все, що тут розказували, викладемо в письмовій формі. І невеличке зауваження: він живий.
— Це вам так здається, а я своїми руками це зробив і своїми очима бачив, що він вбитий. Тепер їй нікуди подітися, вона буде вся належати мені.
— Можливо, через п'ятнадцять років…
— Що?
— А ми пишемо, пишемо, не відволікаємось…
«День п’ятий». Андрій все-таки примудрився підхопити запалення легень.
Довештався.
Дільничий терапевт — чомусь жартують усі, кому заманеться! — спробувала покласти його до лікарні, але він — жарти жартами, та треба й совість мати! — не дався.
«Швидка» учора півтори години збивала високу температуру, а потім півгодини вмовляла його поїхати до лікарні. Якщо він не дався вчора, то сьогодні…
— Добре, тоді ми поколемо антибіотики і вітаміни вдома.
— Ніяких «поколемо». У вас має бути щось, що відгукується на заклик «поп’ємо».
Вона засміялась.
— Пер ос? А ви впевнені, що зможете приймати таблетки строго за графіком?
— Кладу праву руку на ліве серце.
— А може краще — дом’язово?
Жартунів розвелося, хоч греблю гати.
Зійшлися на тому, що антибіотики будуть колоти, а вітаміни він сам поп’є.
Вася теж розсмішив. Років двадцяти, коротко стрижений, з вибіленими пасмами, шкірянкою і золотим ланцюгом. Один з двох легінів, що каталися за ним п’ять днів.
— Я прийшов доложить, що вчора схавав твою піцу. Ти не проти? Я знав, що ти — нормальний чувак. Але що ти онук… — закопиливши губу, він поважно похитав головою. Ім’я, яке він вимовив, нічого Андрієві не говорило.
«Не внук я йому, не внук, нема в нас спорідненої крови. Так, п’яте колесо до воза».
«Ну то й що? — здивувався розніжений, розімлілий організм. — Хай собі живуть багаті вози, до яких можна пристроїтись п’ятим колесом. Ура-ура-ура! Собі живуть і нам помагають жити».
— Вчора ми лопухнулись, канєшно, але як всьо було: шеф сказав, шо є клієнт, шо треба за ним устроіть слєжку на пару з Джимом, — Джима ти знаєш, він у нас рулєвой, — я йому, шо ш’ют клієнту? Вродє ти когось на «перо» посадив, — то мені пацани потім сказали, а шеф — треба, каже, связі нащупати: куда, з ким, звідки. Без проблем! Але ж він ні намьока, шо тебе охранять треба! Ну вот. Робота не пильна, перші дні ти вопше з хати не вилазив, но потім… У-у, де тебе тільки не носило. Невооружонним оком видно було, шо ти не того, не савсєм здоровий, а преш впєрьод, як танк. І шо главноє, — я казав Джиму, — вперше бачу чувака, який не боїться слєжки. Гріхи, вони за каждим водяться, а Джим: поглядім, шо далі буде. Вот і погляділи. Якби шеф не звякнув і не сказав, шо треба комусь одному біля тебе в хаті дежурити… ми б самі не звернули ніякого вніманія на того очкаріка, ну зайшов в під’їзд, ну вийшов, і об’яснявся б ти зараз зі святим Петром. Слиш, чувак, а ти не того, не дуже на нас в обіді?
— Вмовив: можеш взяти кавуна.
— Я собі відріжу…
— Бери весь.
— Я знав, шо ти нормальний чувак. Ха! А записку яку ти оставив. Ти не представляєш, як очкарік ошалєв, коли ми йому потім показали її? Він тобі шо казав написати: я вбив свого батька, а ти шо написав? Шариш, чувак.
Джим — похмурий, вилицюватий, років тридцяти, — теж між жартунами задніх не пас.
— Твій терапевт сказала, що має бути збалансований раціон харчування… Ось.