Але… знайома злість в запалих очах поставила його буквально в глухий кут.
— Ти чому мені нічого не розповів? Сволото мала!
Такого крутого наїзду Андрій не сподівався. Хворі так не поводяться. А може, цей хворий лише придурюється, а насправді?..
Насправді від колишнього лікаря залишились хіба що вуса. І очі, готові з’їсти Андрія живцем. І незламність у приглушеному стражданнями голосі.
А він вважав, що запалення легенів — найгірша з хвороб.
Андрій повернувся і схопився за позолочену ручку дверей. Гм. Двері замкнені!
— Втікаєш?
Повільно обернувся і попрямував до вікна. Жалюзі, кондиціонер, пластик — все як годиться. Андрій зрозумів, що пропав.
— Щось ти полохливим став, від шефа свого сахаєшся, не вітаєшся, не питаєш, як справи? Досить на місяць зникнути з очей, як тебе вже не визнають. Цураються тебе колишні… працівники. А й справді, який до біса з мене зараз шеф?
«Місяць і три дні».
Сонце за вікном добилося свого: сніг почав нечутно, але стрімко танути.
— Чого ти повернувся до мене задом? Ніби таким гречним, таким вихованим був. Щось трапилося?
Їдка іронія проникала глибше, ніж треба. Гострими шпичаками. Просто у серце.
Кат знав свою справу досконало.
— Дякую, що мені, хворому, зробили таку ласку. Коли бачиш обличчя, значно приємніше спілкуватися. У нас взагалі душевне виходить спілкування, тобі не здається?
Андрій закусив губу. Дивився просто себе і молився, щоб не зірватися і не наговорити купу дурниць.
З хворими так не можна. З ними треба вести спокійну, мирну, чемну розмову.
Андрій не винен, що чемність, мир і спокій змалку обходили його десятою дорогою.
— Чому ти мені НІЧОГО не розповів? Я ТЕБЕ питаю, а не монітор над головою.
— Навіщо? — зрештою, видихнув Андрій.
— Як «навіщо»? Що значить — «навіщо»? Ти…
Щось оглушливо запищало на всю палату.
— Холера ясна! Швидко простягни руку і вимкни ці алярми. Спеціально повісили так високо, щоб я не добрався.
Монітор на стіні завзято розблимався оранжевим екранчиком. Три різної форми криві рухались зліва направо.
Андрій ніяк не міг відсапатись.
Якась метушня під дверима, замок клацнув, з’явилась медсестра і перелякано вилупилась на пацієнта.
— Зі мною все гаразд. Вимкніть, бо той бовдур боїться навіть підходити до наших апаратів.
— У вас тахікардія.
— Дитиночко, я тут лікар і поки що відрізню тахікардію від брадикардії. А тепер зніміть ліміти.
— Я не можу… якщо з вами щось…
— Ти хочеш тут працювати? Хочеш чи ні? Бо в мене з головним лікарем блати, так що подумай, перш ніж відповісти «ні».
Бідолашна дівчина зблідла, потім почервоніла і заповзялася натискати якісь кнопочки на моніторі.
Певне, отримала чіткі й недвозначні вказівки. І певне, її звільнять, коли щось трапиться. Але цей пацієнт теж не жартував.
Опинилась між двох вогнів. Андрій у таких випадках любив бовкнути щось героїчне і піти, звільнитись самому. Назло ворогам. Цікаво, як би відреагувала Олена?
А ота… мара на букву «т», якої так налякався монітор? Це щось серйозне?
За хвилю вони лишились удвох… віч-на-віч… Батько й син.
— По-твоєму, я… — батько стривожено пригладив вуса, — не маю права знати?
Андрій вдихнув, потім видихнув і випалив, дивлячись просто себе:
— Вам нема чим більше зайнятися? Почитайте книжки, телевізор подивіться, — он пилюкою припадає…
— Андрію, ти навіть… дивитись тепер на мене не хочеш. Я чимось образив тебе?
Терпець рано чи пізно, але мусить урватися. Аксіома від Шелепінського.
— Та що ви?! Коли б ви встигли мене образити? Вас не було вісімнадцять років! І що вам тепер до того, образили ви мене чи ні?
Батько виглядав дещо… збентеженим. Дещо.
— Я не знав… що ти існуєш.
— Ага. Дуже добре. Раз мене нема, то я пішов.
— Але тепер знаю, — голос зміцнів, зупиняючи Андріїв шляхетний порив до дверей, — і я маю кілька запитань.
— Ви маєте лише кілька запитань? Викладіть їх, будь ласка, у письмовій формі і надішліть моєму адвокатові. Він мужик нормальний, знає, що робити.
— Не випендрюйся.
— Ви не вірите, що я маю адвоката? Такий… невеличкий, в окулярах, ніби щойно з фіри зліз…
— Олег. Він попереджав мене, що на деякі теми ти відмовляєшся говорити.
Деякі теми… Круто.
— Відмовляюся. На тему омарів, ікри, фазанів, куріпок, жаб’ячих лапок, акулячих плавників, слимаків і іншої гидоти, яку я ніколи не куштував, проте говорити на їхню тему не маю жодного бажання. Вони на мою тему, напевно, теж.