Батько, здається, почав усвідомлювати, що до чого. Примружився, ворухнув вусами… З-під сорочки до монітора на стіні тягнулися тоненькі непомітні дротики.
«Ідіот! Тлумок! Невже так важко промовчати?»
— А якщо я скажу, — обережно почав батько, і Андрій мимоволі напружився, — що досі не можу отямитись від звістки… що маю дорослого сина, і не уявляю собі, як мені тепер з ним поводитись?
— Хто вам сказав, що я ваш син? Мало що може придумати мама, коли дитина лізе з дурнуватими запитаннями: а чому в того, того і того є тато, а в мене нема?
Батько відповів контрзапитанням:
— Який же ти син, якщо не довіряєш своїй мамі?
— Хто вам сказав, що я не довіряю мамі? — Андрій підступив впрост до металевих перил ліжка, що в ногах хворого, ухопився за них обома руками і тоді лишень підвів голову. — Я не довіряю ВАМ.
— Ага. І в тебе, звісно, є вагомі підстави для цього.
— Аякже!
— А якщо я скажу, що твоя мама без видимих причин не з’явилася на побачення, що я розшукав її, підійшов, а вона відсахнулася від мене, як від чуми, без жодного слова пояснення, і ти особисто можеш запитати її, чи так все було: тоді якраз був похорон у інституті, нас усіх зігнали в конференц-зал, ховали одну викладачку… як же, пак, її звали?.. — батько задумався, відтак охнув, і пронизливо глянув на Андрія. — То ж була… твоя бабця!
— Прабабця. Олена Іванівна. Інфаркт. З ким не буває?
Андрій міг би додати, що вона померла, бо не витримала розчарування в своєму улюбленому студентові, але він боявся, щоб навіть тінь цієї думки не пробилася до його допитливого погляду: для серця, у якому погуляв ніж, цього може виявитися забагато. Нехай вже краще його серце зайвий раз шарпонеться від болю.
— Чому ти мені нічого не сказав відразу? Чому ти з відчайдушним виглядом лазив по моїй квартирі, воюючи з усіма без розбору, терплячи наші присікування, приниження, беручи… Господи!.. беручи за все це задоволення платню, і не сказав мені: гей, дідько-чорте, я такий самий, як ви, маю ті ж права і так само?..
— Навіщо ви мені здалися, — Андрій, нарешті, відліпив себе від поручнів, — через вісімнадцять років?
Батько зачаровано похитав головою.
— А скажи мені, будь ласка, Андрію, тільки без тих твоїх витребеньок скажи: як тобі вдалося зробити цю кляту пункцію, якщо я бачив лікарів зі стажем, які не потрапляли, куди слід?
— Зі страху, — швидко і не подумавши бовкнув Андрій.
— А в передсмертній записці ти теж зі страху помилково написав: «зізнаюся, що любив свого батька. Впевнений, що любив».
— Коли хтось пристає до тебе з ножем, якось не дуже задумуєшся над тим, що пишеш. — І враз, благально: — Можна, я вже піду?
— Втікаєш? — хижо усміхнувся батько. — Далеко не втечеш. Не надійся.
— Чому далеко? Йду шукати собі роботу.
— Он як? А від мене ти більше грошей не збираєшся брати?
— Ані копієчки.
— Почекай, поки я вийду звідси, і тоді ми з тобою… ой і поважно порозмовляєм.
— Вже відтепер почну боятися.
— І правильно робитимеш.
…«І чому ж ти не сказав йому ПРАВДИ?» — спитала совість.
«Не зміг».
…Лікарка в безрукавці ще здалеку привіталася з ним, а підійшовши ближче, довірливо мовила:
— Люда виходить на зміну завтра.
Щоб вам добре було!
— До побачення, — промимрив він і прожогом вилетів за двері.
Може, треба було подякувати? Та що з ідіота візьмеш?
Отже, завтра. О’кей!
— А шо я жроблю? Папка погана.
— Тримати треба, а не за воронами дивитись. Чого стоїш: твої малюнки, ти й піднімай.
Нарешті Андрій відчув істинну любов до довжелезних сходів, що вели до лікарні, бо на них можна зустріти Віру й Остапа, що мирно розмовляють під мирним листопадовим сонцем, і навіть пані Марію, яка тут же навпочіпки збирала розсипані ескізи.
Сказитися можна!
Андрій і собі хутко нагнувся над розмальованими аркушами, що швидко намокали від талого снігу.
— Дякую, — сказала пані Марія, приймаючи від нього малюнки, а коли підняла очі — схопилась рукою за груди. — Як добре, що я вас зустріла, Андрію! Одна моя знайома…
— Чай з малиною?
— Що? А, ні, не та, інша знайома, має біду зі своєю онукою…
— А ти жнаєш, де я тепер малюю: в КАБІНЕТІ! Бачив, бачив мої малюнки?!
— Хто б то на твої малюнки дивився на тверезу голову! — буркнув Остап і звернувся до Андрія, скалячи зуби. — Знаєш, я все-таки добився, щоб ніякого дня народження мені не справляли.
— Стривайте, діти. Беріть теку, йдіть догори і зачекайте мене біля входу… Так ось, Андрію, донька цієї моєї знайомої півтора року, як у Італії, а дитина сидить на шиї у бабусі. Перейшла в другий клас. Ніби непогана дитина, але зовсім не хоче вчитися. Не примусиш ніяк. Вона вже хотіла йти просити якусь вчительку, щоб посиділа з нею позаурочно, але якщо дитина уроки прогулює, то як її примусити піти до школи позаурочно? Моя знайома має артрит, вона не може за нею гасати. Я й згадала про вас. Гроші вони мають, дочка висилає і висилає, а що з тих грошей, як дитина зовсім від рук відбилась? То як, ви згодні?