Я зробив ескізи (хоч не люблю їх, школярство, річ треба відчувати в собі, як мати — дитя), пішов у комбінат, попросився в Крим; мені запропонували поїздку в Середню Азію, малювати галерею бавовнярів, гроші неабиякі, та й осінь саме наближалась, фрукти дешевші.
Сунувся до видавництв. Теж відмовили, правда, вислухали доброзичливо.
Подумав я тоді, може, на потребу західним дипломатам побавитися кольоровими кулями, абстракцією, та не лежить у мене до цього душа, я — предметник, вірю лише тому, що бачу в собі й відчуваю.
Зробив я для сусіднього клубу кілька портретів вугіллям, заплатили три сотні, купив квиток до Феодосії і подався в Коктебель.
А коли повернувся, тут до мене Віктор Микитович Русанов і навідався:
— Ох ви, правдолюбець мій дорогий! Огляньтеся навколо себе! Подивіться, як влаштувалися ваші однокурсники, Гриша і Веніамін! Удар — забрали гроші, і малюють, що хочуть, собі на втіху… А ви? Немає у вас їхньої спритності, а жаль…
Узагалі я балакати не люблю. Слухати — слухаю, але беру тільки те, що цікаво, решту пропускаю крізь вуха, мені слова не заважають, це ж не музика, вона одна мене полонить… Дехто малює під музику, а я не можу, це ніби в церкві стругати дошку, особливо на великодній заутрені.
Я поцікавився, чим саме займається Віктор Микитович, він легко відрекомендувався, мовляв, реставратор, «невже забули, ми ж з вами познайомились у Целкова, років десять тому». Я пам’ятав усіх, з ким зустрічався у Целкова, — пам’ять художника чіпка, все у голові зберігаємо, — та коли людині хочеться, щоб ми були знайомі, то нехай, яка від цього шкода?
От він, Микитович, і запропонував:
— Є в мене деякі ходи, можна брати замовлення — оформляти новобудови, договір — не менш як на п’ятдесят тисяч, але, певна річ, ви одержите п’яту частину, решту треба роздати, зате десять косих на землі не лежать, а вам вони дадуть змогу малювати те, що ви вважаєте за потрібне…
Я дещо чув про такі операції; спокусливо, звичайно, та все ж поцікавився:
— А чому ви саме до мене з цим прийшли?
Русанов погладив вуса і зворушливо, навіть з якоюсь урочистістю відповів:
— Валерію Васильовичу, ви родом з Кряжівки, а я з Видного — не пригадуєте?
Звичайно, пригадую, я там багато малював, залишався ночувати, тільки начебто Русанових у селі не було, а може, він по матері звідтіля, це не так важливо.
— І договір можете по формі укласти? — спитав я.
Він витяг з кишені три бланки, підписані десятьма закарлючками, вже з печаткою:
— Якщо згодні — дасте мені доручення на ведення ваших справ, оформимо у нотаріуса, головне — право розпоряджатися кредитом. І ніяких турбот, напишете номер ощадної каси, через місяць одержите гроші, коли подасте, звичайно, ескізи.
А в мене і ощадної книжки не було. Ну та нічого, у рас і на карбованець книжку відкривають, рупь в хорошому господарстві не завада…
— Заждіть, але ж я мушу хоч глянути на той будинок, який мені доведеться оформляти…
— Це — будь ласка, — він папочку відкрив, розгорнув склеєні скотчем аркуші паперу й розіслав їх на підлозі, презирливо відсунувши ногою каструлю, в якій я варив собі чай.
— Ну а що я маю для вас малювати? Я зараз захоплений інопришельцями, Вікторе Микитовичу… Це, мабуть, не підійде…
— Ясна річ, не підійде, — засміявся Русанов. — А от ваша дипломна картина цілком знадобиться… Тільки треба б далеко за полем, у променях червневого призахідного сонця дати проводи електропередач і далекий абрис заводу…
— І мені це підписувати? — спитав я.
— Тут уже ваше право… Ми до вас приєднаємо ще двох художників, треба своїм допомагати, тим паче старим, немічним, нехай і підпишуться, яка, зрештою, вам різниця? Гроші е, от і готуйте свої картини на виставку, — інопришельцями нині цікавляться, все дозволено, але чи варто вам, російському майстрові, розтрачувати себе на такі сюжети?
… І між іншим, він мене не обдурив… Ну, там якась неув’язка сталася з двома тисячами, чи то я податки недоплатив, чи то ще щось, але ж це не головне: сім з половиною мені відслинили, а працював я лише три місяці, фарбували інші люди, зовсім мені невідомі, розраховувався з ними Віктор Микитович, а я, щасливий, поринув у нову картину.